Криничар

«Криничар. Діяріюш найбагатшої людини Мукачівської домінії» — це чергова сповідь унікальної людини, історія душі у вигляді щоденникових нотаток головного героя — аскета-багача, який прийшов до власної філософії самообмеження. Мирослав Дочинець, український письменник, редактор, книговидавець, номінант на Шевченківську премію, переконаний, що його новий роман удався. Щоправда, звик дивитися на нові твори очима читачів, бо книга живе своїм життям. Письменник пише про себе і для себе, найважливішою вважає духовну незалежність і каже, що після 50 років став спокійнішим і внутрішньо вільним. Його попередній роман «Вічник» від часу своєї появи на світ зібрав уже чимало позитивних відгуків. Книжка очолює рейтинги популярності по всій Україні. Про «Криничара» слух лише розходиться. Письменник зізнається, що цей роман для нього значно ближчий, ніж «Вічник».З презентаціями на Закарпатті Мирослав Дочинець не поспішає. Вперше представив роман 21 березня в Ужгородському прес-клубі. «Криничар» увійшов до серії «Яблуко слова» і виданий у мукачівському видавництві «Карпатська вежа». За тиждень розійшлося майже 400 примірників. Особливу цінність становить книжковий папір, який виготовили з соломи. Тобто жодне дерево не постраждало під час виготовлення «Криничара». Такий вигідний з економічного боку друк письменнику запропонував читач з-за кордону. Після цього надійшов папір, і перші примірники «Криничара» видрукували саме на «солом’яних сторінках».

Спекотного проліття року Божого 1728, на Федора-Колодязника (якраз тоді благодатна домінія Мункач подарова ясновельможним цісарем архієпископу графу Лотару Францу фон Шенборну за поміч цілим драгунським полком у турецькій війні) в княжому городі Мукачеві на торжищі Піяц було здвигнуто залізного боввана. То був пам’ятник не людині, а псові. Викуваний зі старих ланців, чорний вовчак стояв, задерши голову в розморений полудень, вітрив гострим носом прибазарний сморід. Дужі лаби його впиралися в мармурову брилу, привезену гуцулами з Ділового. Дротяною шерстю пса стікало вино, що окоренкуватий сивобородий пан, націдивши повні пугари майстрам, виплеснув з корчаги. Ковач Струк, поробник того чуда, мовчки відхиливши рукою питво, зірко придивлявся то до вух звіра, то до панських – і втішно знаходив подобу. Тоді й сам потягся до вина, що старою бронзою тьмавіло в прозеленкуватому склі.

Другого дня монастирський маляр Жига, що жив під мостом на Руському кінці, приніс сюди коробицю з жовтим попелом. Розпалив під ним солому і, коли попіл розтопився на густу оливу, став з варішки поливати нею залізного пса. Олива та нараз застигала – і пес заряхтів на сонці, як новий дукат. Торбачка Піші-Магда лизала собачий хвіст і гойкала, що то щире золото. Ніби вона на тому розумілася направду.

Десь за тиждень по тому хтось уночі зішкрябав золотий покрив – і пес запістрявів, як злежаний заячий лайбик. Тоді знову придибав кривий Жига з відрятком, і знову крив кування позолотою. І втретє так було, доки не приставили до пса сторожа. І той стелив собі на ніч солможак, а голову клав на камінну плиту, що нагрівалася за день. А в дощ натягав над псом просмолену верету і влягався під його черевом. Золото не пахло, а дощова вода кисло пахла залізом.

Мукачівські люди нараз полюбили свого боввана. І, погладжуючи його шию, потайки просили собі багатства. Вони знали, що чинять, знали, звідки в того лаби зросли.

Довго стояв той пес на Піяці, і обминала його челядь, вози і роки. Глиняні хижки довкола брала ріка, а натомість мурували кам’яниці. Ширшала і твердішала вулиця. А люди навпаки – м’якли серцями, бо замагалися, виходили з біди. Мали що продавати, мали за що й купувати. Отож і торговиську стало тісно. А відтак умер той сумноокий пан, перед яким клепав головою кожен мукачівець, виказуючи йому честь і пошанівок.

Із пса давно здерли позолоту, під ним кублилася жеброта. Позагинали вуха, відломили хвіст. Якщо бовван не іржавів, то лише через те, що дітня голими гузенятами возилася на ньому. А відтак якийсь жид купив те місце і скинув пса, переплавив його на долота. Коли вивертали плиту під ним, знайшли акацієву довбанку із заткальцем. А в ній шкіряну тайстрину із зшитком паперів. Жид з усього вмів мати хосен, він продав знахідку графському гайникові Шолтису. А той віддарував їх учителеві-швабу Ленарту, що навчав його доньок.

Учений чоловік, маючи пієтет до всякого документа, покликав собі на поміч руського дяка Йвана Гошика з Росвигова. І той вичитав і витлумачив йому кириличне письмо. Не одна корчага вина спорожніла, не одне курятко було з’їдено за тим перечитом. Що далі вглиблявся Гошик у повістування, тим більше загострювався Ленартів сухий ніс, а в риб’ячих очах оживали лілові чоловічки. І він квапив-пилував Гошика висліпувати буквені ряди. Він збирався переписати собі зшиток по-своєму, але нагло заслаб. Так ті папери й осіли в дяка.

На останній покайній сповіді Гошик віддав їх ченцеві, котрий опікувався монастирською книгозбірнею. Так у гайниковій тайстрині з оленячої шкіри вони й пролежали на верхній полиці до 1946 року. А тоді одного березневого дня бібліотеку завантажили в студебекер і відвезли до Ужгорода на дворище КДБ. Тут учені мали перебрати книги й переписати те, що придасться новій добі, а що ні – спалити. Волохата торбочка впала під ноги водію студебекера, і оскільки той був затятим рибалкою, то злакомився на таку річ: добре буде носити в ній рибальський рихт і хлібець із солониною. Підняв її і запхав собі під сидіння. Тайстрина справді придалася, в ній пожиток не мокнув навіть у зливу.

Я добре пам’ятаю оту його наплічну тайстру, бо вуйко Митро часто брав мене з собою на Боржаву, в якій паркими ночами кидалися грубі, як телята, соми. Про паперовий згорток, який він про всяк випадок запхав під дошку підлоги, мій родич прозрадився вже тоді, коли я сам почав щось пописувати в газети.

Так на світ було видобуто зжовклі крихкі аркуші, списані твердою рукою. Вони пахли мишвою, тліном і трішки іржею, що залишається після старого заліза, з’їденого невмолимим часом.

Ось – ці записи. До них мимоволі тягнеться рука в сум’ятті душевному. І тоді здається, що не ти їх читаєш, а вони зчитують тебе.