Нарешті українська література дочекалася свого Стівена Кінга, і навіть двох. Письменницьке подружжя Наталка та Олександр Шевченки пропонують читачеві свій перший спільний роман, створений у жанрі хорор. У цьому творі їм вдалося органічно поєднати вражаючий реалізм у зображенні подій з їхнім ірраціональним, надприродним змістом. Саме таке «поєднання того, що поєднати не можна» свого часу стало «фірмовим знаком» видатного американського літератора і зробило його «королем жахів». Свій особливий світ створюють і молоді українські письменники. Світ фантасмагоричний, що жахає і водночас приваблює, як те провалля, котре з'являється у страшному сні і кличе поглянути у прірву...
Наталка та Олександр Шевченки
Частина перша Мрії
1. / Михайло / Бог креативу
2. / Аліна / Сумна звістка
3. / Михайло / Будинок у лісі
4. / Аліна / На прийомі
5. / Михайло / Спогади
6. / Аліна / Біль з минулого
7. / Михайло / Ремонтні роботи
Частина друга Регрес
8. / Аліна / Прибуття
9. / Михайло / Дім, любий дім
10. / Аліна / Гості
11. / Михайло / Пробудження
12. / Аліна / Роздуми
13. / Михайло / Асиміляція
14. / Аліна / Межа
Частина третя Конфронтація
15. / Михайло / Сумніви
16. / Аліна / Київ
17. / Т етяна / Вердикт
18. / Михайло / Впевненість
19. / Аліна / Повернення
Аліна / Інтерлюдія
20. / Таня / Лице в лице
21. / Михайло / До світла
22. / Аліна / Упокоєння
Тетяна / Епілог
Наталка та Олександр Шевченки
Бранці мороку
Всі події, герої й уся географія твору — виключно авторська фантазія. Автори
Коли Бог створив людину, потреба в Сатані відпала. Кароль Бунш
Мій дім — моя фортеця. Народна мудрість
Частина перша Мрії
1. / Михайло / Бог креативу
— Ротація... — пробубонів я й опустив погляд на свої пальці, що мимоволі перетворилися на сплетіння якихось спітнілих коренів. — Так ось як це тепер називається. Що ж, дякую, що просвітив, Остапе.
— Михайле...
— А як на мене, старе формулювання більше відповідає дійсності. «Копняк під дупу» — чітко й змістовно. Не бачу сенсу прикрашати такі прості речі.
— Тебе ніхто не виганяє, — відчеканив Остап, підкреслюючи зміст цих слів виразним поглядом, що був до болю знайомим. Цей погляд неначе докоряв: «Як ти міг таке подумати?! Подивись у ці очі й спробуй лишень припустити, що вони брешуть!» Та зараз цим сірим буравчикам не вдалося пробитися крізь маску спокійної байдужості, яку я начепив і ретельно закріпив на обличчі, тому, зрештою, їх власник дещо пом’якшав.
— Я хочу, щоби ти вірно мене зрозумів, — єлейно мовив Остап. — Це закономірний процес. Ніщо на світі не вічне, Михайле. Про вино й оцет ти сам знаєш. Але ж я не ставлю питання руба, а лише пропоную найкращий з варіантів. Я пам’ятаю про твій стаж, про внесок у розвиток нашого каналу...
— Мій стаж розпочався, коли ти, Остапе, ще ходив у пелюшки, а ми, четверо дилетантів, створювали нашу аудиторію, транслюючи з піратських відеокасет фільми жахів по п’ятницях та Тінто Браса по суботах. Маю сумнів, що ти можеш пам’ятати це, бо тебе тут не було.
Остап стиснув губи, що вони аж побілили, і м’якість знову поступилася місцем повільному скам’янінню. Та я свідомо дратував його, бо вирішив для себе, що втрачати вже нічого. Я знав, до чого він веде.
— За ті п’ять років, що я керую цим каналом, він остаточно перетворився з миршавого транслятора дешевого кіномотлоху та нудних мистецьких читань на конкурентноспроможний проект, — повідомив він тоном суворого викладача. — Тепер у нас власне виробництво тематичних програм і серіалів, професійний рекламний відділ і не найгірші рейтинги. Я можу вважати це досягненням моїм і моєї команди, в яку ти поки що входиш. І все це завдяки ефективному керуванню, незважаючи на мій відносно молодий вік, котрий, схоже, не дає тобі спокою. Твоя проблема — у твоєму консерватизмі.
— Он як, — похитав головою я, знову попри бажання хруснувши пальцями. Залишатися спокійним ставало дедалі важче. Необхідність покірно сидіти перед цим молодиком із зовнішністю фотомоделі із штучно вибіленими пасмами волосся, вдягнутим у дорогий костюм від «Гуччі», й вислуховувати його повчальні нотації про те, що, мовляв, я застарий для своєї роботи, дратувала до нестями. А він це знав і напевно насолоджувався. Та я не збирався принижуватися настільки, щоби погоджуватися на його умови.
— Мабуть, ти маєш рацію, Остапе. Я консерватор. Бо завжди вважав, що головним доказом здатності виконувати певну роботу є виконання цієї роботи на найвищому рівні. У тебе є претензії до якості того, що я роблю?
— Я нічого не казав про якість. Досі ти був пристойним піар-директором.
— Тоді у чому ж річ?
— Михайле, — зітхнув Остап. — Річ у тому, що моїй команді життєво необхідне періодичне оновлення кадрів. Омолодження, я б сказав. Такою є моя тактика — ми нікого не звільняємо, якщо людина в змозі виконувати те, що від неї вимагається. Погодься, це щадна політика — розширювати штат, дозволяючи старим перевіреним спеціалістам продовжувати працювати разом з нами... дещо в іншому статусі. Нам потрібне вливання свіжої крові. Зрозумій це. На провідні посади мають приходити нові люди — молоді, талановиті, креативні...