— Дерев'яного? — перепитав дідусь.

— А де ж на залізного розживешся? — нахмурився дядько Стратон. — Пішло тепер усе залізо на смерть людську, а на життя нічого не залишилось.

— Це правда, — зітхає дідусь. — Де тільки не лежать наші діти з залізом у грудях…

— Трьох братів мав і ні одного не дочекався з війни. Найстарший аж у Франції загинув. Та журба журбою, а орати-сіяти треба.

Ми підходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. І корпус його, і граділь, і колішня — усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого химерного плуга.

— Рідке жито, — по-своєму говорить дідусь. Усе, що не подобається йому, він зве рідким чи безкорінним. — Хіба у вашому селі нема доброго майстра?

— Такого, як ви, немає. Дай комусь, то він з дерева наробить трісок, того й приїхав до вас.

— Доведеться пособити чоловіку, — трохи зневажливо махає рукою на плуга дідусь. — Леміш і чересло знайдуться в тебе?

— Лемеша не маю, а чересло, може, з австрійського багнета зробити? Він з доброї сталі варився.

— Бодай нечисті їх на тому світі в смолі варили, — когось кляне дідусь. А я знаю, що це стосується імперіалістів і мілітаристів, тільки не знаю, яка між ними різниця.

Коли дід пішов у майстерню розшукувати щось на леміш, я тихенько сказав дядьку Стратону:

— А дідусь, як ви приїхали, хотів посміятися з мене… — і замовкаю.

— Як же він хотів посміятись? — здогадався запитати мене дядько Стратон.

— А ви не будете сердитись, коли скажу?

— Та, мабуть, не буду.

— Він казав, що ви були аж міністром.

— Таки був аж міністром, — посміхнувся чоловік і поглянув на свої постоли.

Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб наді мною глузували.

— І де ж ви тоді були міністром? В Санкт-Петербурзі?

— Та ні, трохи ближче, — мружиться дядько Стратон.

— Тоді у Києві?

— Ні, ще ближче, — грають очі і всі дванадцять золотистих цяток, що весело розмістились на чоловічках.

— Тоді у Вінниці? — зовсім розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.

— Іще ближче: у своєму селі!

— І що це за мода пішла в дорослих — обманювати малих, — кажу я ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на моє плече лягає цупка рука дядька Стратона.

— Почекай, неймовірнику, ніхто й не думав тебе обманювати. Я сущу правду кажу тобі, хлопче. То по столицях жили панські міністри, а ми були мужицькими.

— І ви були з ними заодно?

— Ні, ми були проти них.

— А в що ж ви зодягались?

— В те, що мали: одні в кожухи, другі — в киреї, треті — в свитки, четверті — в чумарки. Хто мав чоботи — носив чоботи, а хто й у постолах ходив.

«Скільки світа, стільки й дива!» — сказала б на це моя мати.

— І за кого ви були? — питаюсь я далі.

— За свою селянсько-бідняцьку республіку.

— Вона великою була?…

— Троє сіл і два хутірці. Та німці, австріяки й гетьманці мали з нами клопіт: ми нікого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили, то ліси стали нашою республікою.

— А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не міністр?

— Ні, тепер я комбідчик, — весело сміється дядько Стратон. Таки, видать, він анітрохи не журиться, що позбувся свого міністерського звання, не так, як дехто тепер.

З дядьком Стратоном ми прощаємося вже друзями, він запрошує мене приїхати з дідом у їхнє село. Там і досі стоїть хата, де збирались усі мужицькі міністри, а їхній прем'єр-міністр тепер головує — аж у повітовій споживспілці.

Тільки дядько Стратон поїхав додому, до нас надійшов титар. Дідусь говорить, що він тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши це, я одразу веселію, а титяр, ворушачи капшучистими губами, підозріло зиркає на мене. Далі, смиренно зітхаючи, він одразу починає нарікати на тонке діло — політику. Церковний староста вважає себе неабияким політиком, бо заглядав у газету, яку виписує піп, і навіть вихопив з неї десяток не зрозумілих ні йому, ні людям слів та й ліпить їх, де треба й де не треба. Від міжнародностей він переходить на гас і сіль, яких не докупишся тепер.

— Чи то за більшовиків парадоксально море пересохло, чи ту сіль Антанта по тезисах до буржуазії вивезла? — цюкає і цюкає своє.

Але й дідусь теж делікато вцюкнув його:

— А ви так зробіть по тезисах: воли — у віз та й парадоксально до моря. Там усе взнаєте, ще й солі додому привезете.

Титареві не подобається, що дідусь перехоплює його вченість, і починає говорити без неї:

— Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: ніде нема ніякісінького порядку. Та як він може бути, коли тепер не те що солі — навіть народу не стало.