Шрифт:
Зауер поглянув у бік церкви.
– Якщо сніг танутиме так і далі, то завтра небіжчик висітиме на якому-небудь хресті. Непогане місце. Якраз там, де цвинтар.
– Хіба там цвинтар?
– Звичайно. Ти що, забув? Адже ми тут один раз уже побували. Під час останнього наступу наприкінці жовтня.
Зауер схопив свій казанок:
– А ось і похідна кухня! Мерщій до неї, а то перепадуть нам самі помиї.
Рука росла й росла. Здавалося, це вже не сніг тане, а вона сама повільно підіймається із землі, неначе німа загроза, закам’яніле волання про допомогу.
Командир роти Рае зупинився.
– Що воно там таке?
– Якийсь мужик, пане лейтенант.
Рае придивився пильніше, розглядаючи вицвілий рукав.
– Це не росіянин, – сказав він.
Фельдфебель Мюкке поворушив у чоботях пальцями ніг. Він не міг терпіти ротного командира. Щоправда, він і зараз стояв перед ним струнко – дисципліна понад усякі там особисті почуття, але, щоб виявити своє презирство, непомітно ворушив пальцями ніг у чоботях. «Йолоп, – думав він. – Базікало!»
– Нехай його витягнуть, – звелів Рае.
– Слухаюсь!
– Негайно ж надішліть туди кількох людей. Видовище не з приємних!
«Ганчірка, – думав Мюкке. – Уже наклав у штани! Неприємне видовище! Може, ми ще не надивились на мерців!?»
– Це німецький солдат, – сказав Рае.
– Слухаюсь, пане лейтенант! Ось уже чотири дні ми знаходимо тільки росіян.
– Нехай його витягнуть. Тоді довідаємось, хто він.
Рае попростував до своєї квартири. «Самовпевнена мавпа, – думав Мюкке. – Має піч, теплу хату ще й залізного хреста [1] на шиї. А в мене чортма навіть залізного хреста першого ступеня. А я ж заслужив його не менше, ніж цей усі свої брязкальця».
1
Залізний хрест – орден у німецькій армії. (Тут і далі прим. перекл.)
– Зауере! – гукнув він. – Іммермане! До мене! Не забудьте лопати. Хто там ще є? Гребере! Гіршмане! Бернінгу! Штайнбреннере, візьміть команду на себе! Бачите руку? Розкопайте і переконайтеся, чи то не німець. Коли німець – поховайте! Хоча б’юсь об заклад, що ніякий то не німець!
Підійшов Штайнбреннер.
– Об заклад? – перепитав він. У нього був високий хлоп’ячий голос, якому він марно намагався надати чоловічої солідності. – На скільки?
Мюкке на мить завагався.
– На три карбованці, – сказав нарешті. – На три окупаційні карбованці.
– П’ять. Якщо менше п’яти, я не згоден.
– Гаразд. П’ять. Але платити обов’язково.
Штайнбреннер засміявся. Його зуби заблищали в промінні блідого сонця. Було йому дев’ятнадцять років, він мав біляве волосся і обличчя готичного ангела.
– Звичайно, платити! А як же інакше, Мюкке?
Мюкке не симпатизував Штайнбреннеру, але побоювався його і був з ним обережним. Усі знали, що той стовідсотковий нацист.
– Добре, добре. – Мюкке дістав із кишені портсигар вишневого дерева з випаленими на кришці квітами. – Сигарету?
– Можна!
– А фюрер не курить, Штайнбреннере, – недбало кинув Іммерман.
– Стули писок!
– Сам стули!
– Ти тут, видно, розжирів! – Штайнбреннер скоса поглянув на нього крізь довгі вії. – Мабуть, уже все позабував, га?
Іммерман розсміявся:
– У мене не така коротка пам’ять. І я знаю, на що ти натякаєш, Максе. Але й ти не забувай того, що сказав я: фюрер не курить. І тільки. Тут четверо свідків. А те, що фюрер не курить, відомо кожному.
– Годі патякати! – сказав Мюкке. – Треба копати. Наказ командира роти.
– Ну що ж, почнемо! – Штайнбреннер припалив сигарету, яку йому дав Мюкке.
– Відколи це в наряді курять? – запитав Іммерман.
– Ми не в наряді, – роздратовано заявив Мюкке. – Годі теревенити. Гіршмане, це й вас стосується! Ідіть відкопуйте росіянина.
– Це не росіянин, – сказав Гребер. Він сам підтягнув до вбитого кілька дощок і заходився звільняти від снігу руку та груди. Тепер стало добре видно мокрий мундир.
– Не росіянин? – Штайнбреннер спритно й упевнено, немов танцівник, пройшов по хистких дошках і присів навпочіпки біля Гребера. – А й справді! Форма німецька. – Він обернувся. – Мюкке, це не росіянин! Я виграв!
Важко ступаючи, Мюкке підійшов ближче. Пильно поглянув у яму, що повільно наповнювалась водою.
– Нічого не розумію, – промурмотів він. – Ось уже майже тиждень, як ми знаходимо лише росіян. Очевидно, цей з грудневих, тільки провалився глибше.
– А може, ще з жовтневих, – промовив Гребер. – Тоді тут проходив наш полк.
– Дурниці! З тих ніхто залишитись не міг.
– Ще й як міг. У нас тут був нічний бій. Росіяни відступили, а нам одразу ж наказали рушати далі.
– Це правда, – підтвердив Зауер.