– Виходьте! Усі!

– Де ми? – запитав Гребер сусіда.

– На Брамшештрасе.

– Ми що, далі не поїдемо?

– Ні.

Чоловік вийшов. Гребер рушив слідом.

– Я у відпустці, – пояснив він. – Вперше за два роки.

Він мусив сказати це хоч кому-небудь. Чоловік подивився на Гребера. У нього був свіжий шрам на чолі й бракувало двох передніх зубів.

– Де ви мешкаєте?

– Гакенштрасе, вісімнадцять.

– Це в старому місті?

– На межі. Ріг Луїзенштрасе. Звідти видно церкву святої Катарини.

– Так, так… – Чоловік звів очі на темне небо. – Ну, то ви знаєте дорогу.

– Авжеж. Хіба таке забувається?

– Звичайно, не забувається. На все добре!

– Дякую.

Гребер рушив по Брамшештрасе. Дорогою розглядав будинки. Вони стояли цілі. Він дивився на вікна. У жодному з них не світилося. «Протиповітряна оборона, – промайнуло в нього, – нічого дивного». Це виглядало по-дитячому, але, правду кажучи, він не чекав, що місто буде затемнене; він сподівався, що воно сяятиме вогнями. А проте це слід було передбачити. Він швидко йшов вулицею. Побачив булочну, в якій не було хліба. У вітрині стояло кілька паперових троянд у скляній вазі. Поминув бакалію. У вітрині лежала гора пакетів, але всі вони були порожні. Потім порівнявся з лавкою лимаря. Гребер згадав її. Раніше за вітриною красувалося опудало гнідого коня. Він заглянув усередину. Кінь був на місці, а перед ним, задерши голову, немовби гавкаючи, так само стояло опудало чорно-білого тер’єра. На мить він затримався біля вікна, яке за всі ці роки зовсім не змінилося, немовби нічого й не сталося. Потім пішов далі. Він раптом відчув себе вдома.

– Добрий вечір, – привітався до якогось незнайомого, що стояв біля прочинених дверей.

– Добривечір, – здивовано відповів той йому вслід.

Чоботи Гребера гупали по бруківці. Скоро він скине оцю пудову амуніцію й дістане свої легенькі черевики. Він викупається в прозорій, теплій воді й одягне чисту сорочку. Гребер прискорив ходу. Вулиця, здавалося, вгиналася під його ногами, наче жива або наелектризована. Несподівано звідкись потягнуло димом.

Він зупинився. Цей дим був не з димаря і не від багаття; так пахло згарище. Він озирнувся навколо. Будинки були непошкоджені. Дахи цілі. Небо над ними дуже високе й темно-синє. Він рушив далі. Вулиця вивела його до невеличкої площі зі сквером. Запах згарища став сильніший. Здавалося, він заплутався в голому вітті дерев. Гребер принюхався, не розуміючи, звідки цей запах. Він уже поширився скрізь, неначе впав із неба, як попіл.

Дійшовши до рогу, Гребер уздрів перший розвалений будинок, його пересмикнуло. За останні роки він майже нічого не бачив, крім руїн, і вони не викликали в нього ніяких думок; але ця купа уламків вразила його так, ніби йому вперше в житті довелося побачити зруйноване житло.

«Це лише один будинок, – думав він. – Один-єдиний. Не більше. Усі інші цілі».

Він квапливо поминув руїни та знову принюхався. Але згарищем несло не звідси. Цей будинок стояв розбитий уже давно. Очевидно, з літака випадково впала якась забута бомба, коли він повертався з бомбардування.

Гребер пошукав очима назву вулиці. Бремерштрасе. До Гакенштрасе ще далеко. Щонайменше півгодини ходи. Він пішов швидше. Людей майже не видно було. В одному темному підворітті горіли синюваті електричні лампочки. Вони ледве світилися, і здавалося, ніби підворіття хворе на туберкульоз.

Потім перед очима постав зруйнований ріг вулиці. Цього разу в руїнах лежав уже не один будинок. Уціліло лише кілька підмурків. Задимлені й пощерблені, зводилися вони в небо. Покручені сталеві балки висіли між ними, наче чорні змії, що повилазили з-під каміння. Частину уламків було прибрано. Гребер пройшов попід самими руїнами. Вони теж виявилися давніми. Він переступив через уламки, що перегородили тротуар, і помітив у темряві чорні тіні, що ворушилися й повзали, немов величезні жуки.

– Гей! – гукнув він. – Тут є хто-небудь?

Посипалась штукатурка, загриміла цегла. Невиразні постаті кинулися врозтіч. Гребер почув важке сапання. Він прислухався і нарешті збагнув, що це дихає він сам. Він уже майже біг. Запах згарища дужчав. Руїни траплялися частіше. Ось і старе місто. Він став і дивився, широко розплющивши очі. Раніше тут стояли ряди середньовічних дерев’яних будинків із навислими фронтонами, гостроверхими дахами, різноманітними написами. Тепер їх не було. Замість них Гребер побачив хаос пожарища, обвуглені балки, підмурки, купи каміння, рештки вулиць, а над усім цим – білуватий ядучий туман. Будинки згоріли, мов тріски. Він подався далі, його охопив раптом дикий страх. Він пригадав, що недалеко від будиночка його батьків був невеликий мідноливарний завод, який міг стати ціллю для літаків. Гребер щодуху помчав вулицями, перестрибуючи через купи битої цегли, обминаючи тліючі вологі руїни й наштовхуючись на людей. І раптом він спинився. Гребер більше не розумів, де він.

Місто, знайоме йому з дитинства, так змінилося, що він просто заблукав у ньому. Він звик орієнтуватися по фасадах будинків. А їх більше не було. Він запитав в однієї жінки, котра проходила мимо, як пройти на Гакенштрасе.

– Що? – перелякано перепитала жінка. Вона була брудна і тримала руки біля грудей.

– На Гакенштрасе.

Жінка махнула рукою:

– Он туди, за ріг.

Він пішов у тому напрямку. По один бік вулиці стояли обвуглені дерева. Тонке віття та сучки пообгорали, стовбури й товщі гілляки ще стирчали. Вони скидалися на величезні чорні руки, що простягалися від землі до неба.

Гребер спробував зорієнтуватися. Звідси мало бути видно дзвіницю церкви святої Катарини. Він її не бачив. Можливо, й церкву розбито? Він більше нікого не розпитував. В одному місці помітив ноші. Люди працювали лопатами. Снували пожежники. Серед диму й чаду бризкала вода. Темне полум’я здіймалося над мідноливарним заводом. Нарешті він знайшов Гакенштрасе.

На погнутому ліхтарному стовпі висіла бляха. Стрілка на ній показувала вбік, на воронку, в якій валялися рештки стіни та металеве ліжко. Гребер обминув воронку й побіг далі. Згодом він побачив цілий будинок. «Вісімнадцятий, – прошепотів він. – Це має бути вісімнадцятий номер. Боже, зроби так, щоб це був вісімнадцятий».