Видзялова мусила уздріти, хто дав знак до співу, бо відразу прискочила до Рут і залізним прутом з цілої сили врізала її по шиї… Та то шия — як у курочки голошийки, — кого ж там було бити?? Я ще заздріла, як Рут схопилася за горло, але й так було вже запізно. Кров бухнула їй носом і ротом. Ніколи б була я не гадала, що в такої зболеної, такої змізерованої дівчини може бути стільки крові… І знаєш, Дмитрику, кров тієї мучениці нарушила «чорну жилу» в мене… І не лише в мене. Видиш, тяжко тепер сказати, як це акурат дійшло до того, але сталося таке, що камера почала не лише оборонятися перед ударами, але й собі бити! От так, ми — голіруч, а вони — залізяками, але це нічо… «Чорна жила» дає силу, дужчу від заліза, кажу тобі, а ти вір або не вір. Як мої мужицькі пальці допали до упругої шиї видзялової, то я почула, що можу вбити. Я, Дмитрику, я, що дома курки не зарізала б, тут годна була вбити.

Тієї ночі сталися в нашівськім криміналі дві новини: закатрупили на смерть одного політв'язня, і померла наша староста Етка Браун.

Одно ще хочу сказати, що небіжка правду якось казала, що «іноді мертві можуть більше зробити, ніж живі». Я сказала це, а ти сам помізкуй, що це може значити. І не забувай, що я маю для тебе перстень не з золота-срібла, а з кіс моїх. І ще пам'ятай, аби-сь ніколи не бив нікого по очах.

Ім'я Еті Браун у свій час наробило забагато шуму в краю і за кордоном, щоб адміністрація могла поминути цю смерть без формального слідства. Пародія слідства зводилася до того, щоб ствердити, що Еті Браун померла внаслідок заавансованого туберкульозу легенів. Коли розслідна комісія в особі начальника тюрми, прокурора і видзялової з'явилася на «п'ятці», в'язні, ігноруючи запитання комісії, виставили такі постулати камери:

по-перше, політичні в'язні домагаються дантиста в тюрмі, щоб можна було вставляти протези на місце повибиваних зубів, і з такою самою метою домагаються лікаря-хірурга, щоб вправляв поламані ребра;

по-друге, вимагають, щоб кожний політичний в'язень був забезпечений радіонавушниками, аби в той спосіб міг глушити зойки і стогони катованих під часу допиту в'язнів;

по-третє, домагаються електричного світла у карцерах і кам'яних шафах, щоб воно хоч трохи відстрашувало щурів.

Наслідком такої заяви, як можна було зрештою і чекати, було позбавлення прогулянок, заборона отримання передач, заборона отримувати й писати листи для всієї камери.

Смерть Рут ще більше зблизила Марічку з Ягідкою.

Коли через два місяці слідчий викликав до себе Йосафату, фальзе Марію, Мартинчук на допит, то був не те що здивований, а ображений змінами, які сталися в підсудній.

Вважав, що його просто-напросто нечесно обмануто.

Зухвала (може, тільки непокірна, пане суддя?) постава, лексикон, живцем взятий з більшовицького політичного словника, типова поведінка політв'язня говорили за те, що перед ним новоспрепарований більшовицький агітатор.

Ясно, якщо такій надати трибуну, то вона у судовому залі влаштує мітинг, що — само собою зрозуміло — розходилося з тенденціями слідчого судді.

І тому, аби не дати нагоди вивротовим елементам для публічного виступу, а тим самим для пропаганди шкідливих інтересам держави ідей, Владислав Матіясек, ображений, що його нечесно обмануто, взявся перебудовувати акт оскарження.

Вважав за доцільне вилучити з нього політичний момент, тобто обійти 91-й артикул карного кодексу, а спертись у своєму оскарженні єдино на артикул, що відноситься до ушкодження тіла під час виконання обов'язків і передбачає від 1 до 5 років тюрми.

Це й було основною причиною, чому справа Йосафати, фальзе Марії, Мартинчук затягнулася у слідстві понад передбачену карним кодексом норму.

Між іншим, факт цей був відмічений як мінус в діяльності молодого судді, що зрештою безпосередньо не торкається нашої справи. І так Марічка знову опинилася в загальній камері, яка в нашівській тюрмі значиться під номером 9.

Уперше цього року термометр показує дев'ять градусів морозу. Надворі такий спокій, що кошлаті від паморозі телефонні дроти, які так скидаються на ялинкові ланцюжки, не ронять жодного кришталика. Промені сонця відбиваються від снігу на дахах будинків. На білому тлі небо здається темно-голубим. І цей колір робить його абсолютно бездонним. Повітря має такий запах, ніби у високих горах.

Зоня стоїть біля вікна і дивиться на вулицю, на тіні від протилежних домів, що псують ілюзію про сонячну країну, на людей, які поспішають дрібним, зимовим крочком і нагадують цифру на термометрі.

Оля, Неля і Слава сидять у кухні, спинами до печі, і сліпають над філе [38] . Зоня внутрішньо не може, просто не може переламати себе морально, взятися за ту роботу. Для неї означало б це те саме, що здатись, визнати себе подоланою, позбавленою надії на інший вихід з становища, в яке попала їх родина. Однак лежати з книжкою на дивані тоді, коли її сестри схилилися над цією томливою роботою, від якої болить спина і коле в очах, вона теж не може.

В її житті повинно прийти інше розв'язання. Зоня почуває, що час для цього настає.

Можливо, її сестри теж не мають наміру робити з цієї праці професії. Вони вхопились її як тимчасової, щоб тільки роздобути якийсь гріш для хати. Але чи це не образливо — за такий марний гріш віддавати стільки часу і здоров'я?

Можна б вишивати для українського кооперативу «Народне мистецтво», заробити трохи більше, кажуть, — але як дістати звідти роботу, щоб про це ніхто не дізнався?

Офіційно Річинські не впали ще так низько, аби жити з фізичної праці. По філє ходить Мариня. В тих колах ніхто її не знає. Вона приносить від одної посереднички, бідної вдови-єврейки, яка дістає від посереднички більшої, а та доставляє посередникові-гуртівникові. І тільки він здає готову продукцію комусь, хто вже має пряме відношення до фабрики, яка пускає фіранки у світ.