— От бачить Мариня, не знає, а сперечається. Де ж то все одно, коли треба вимити чайничок теплою, і то досить теплою, майже гарячою водою. Треба вимити, випарити, потім порожній поставити на плиту, щоб нагрівся. До нагрітого вкинути на кінець ножа питної соди, щипту чаю, і запарити гарячим, але відстояним окропом, заткати дзьобик — щойно тоді розливати по склянках. Дуже важливо, щоб окріп був відстояний, бо я вже говорив Марині, не знаю, чи Мариня пам'ятає, що у воді є дуже багато всяких мінеральних солей. Може Мариня повторити: кальцій, натрій…

— Тої самої! Буде це мені якраз голови держатись! Ніби я без того не знаю, що треба, аби вода відсілася. Пан меценас як заведуть своєї…

— Мариню, — мусить втрутитись Олена, бо дівка ще насправді готова образити поштивого доктора Гука, — пан меценас хоче, щоб Мариня чогось навчилася, а Мариня цього не розуміє.

— Тої самої! Як буду забагато знати, то скоро посивію. Якби пан меценас менше науками займалися…

— Мариню, — не дає їй докінчити змінена на обличчі Ольга, а Слава дає штовханця під бік, що остаточно опам'ятує Мариню.

— Ага, ага, знаю, знаю… мовчу, мовчу…

Доктор Гук і без того ображений Марининою поведінкою.

— То зле, що Мариня вперто не хоче підвищувати свого рівня.

— Та нащо його, прошу пана меценаса, підвищувати, коли він в мене якраз на мірі: ні високий, ні занизький, — не розуміючи суті, випадково влучно відповідає Мариня.

— Мариня неможлива, — стверджує доктор Гук, а коли та вийшла, скеровує свою претензію на адресу Олени: — Я дивуюся вашим нервам, пані добродійко.

— Пан меценас таке кажуть. А я, — знизила голос, глянувши в бік Зоні, — а я вже не можу уявити собі нашого дому без Марині.

— Власне, — озвалася на те Зоня, — а Мариня відчуває це і розперізується, як на своїм. Їй здається, що вона зайняла таткове місце у нашому домі.

— А чому їй має не так здаватись? — підвелася з свого місця мала господинька, яка щораз частіше виходить з себе на великий смуток матері. — Колись татко утримував дім, а тепер ми, фактично, на утриманні Марині. Бо ж навіть філє приносить в хату і відносить Мариня. Чого кліпаєш мені? Пан меценас свій, може знати…

— Це брехня, — істерично кричить Зоня, і відразу від неї заносить їдким потом. — Брехня! Якщо… якщо… — Зоня не може перевести духу, — вона і продає старі таткові… непотрібні речі, — та це наші, Річинських, речі! І як тобі язик повертається говорити при панові меценасові, що ми… ми… на утриманні служниці! Мамо, чого мама мовчить? Чому мама не приведе до порядку ту вар'ятку? Ти… ти… ненормальна! Кожний, де тільки може, вихваляє своїх, а ти, де тільки можеш, стараєшся принизити престиж Річинських.

— Бо я вже не в силі продовжувати грати ту комедію…

— Ідіотка!

— Діти, діти, — Олена однією рукою хапається Ольги, а другою тягнеться до Зоні, — що з вами? Чого ви гризетесь? Що пан меценас подумають?

— Пані добродійко, прошу бути певною, я ніколи нічого не подумаю. Але кінець з тим, мої панни! Увага! Розповім вам цікаву історію з залу суду. Сьогодні захищав я… Пані добродійка пригадують собі Мартинчуків з Вишні?

Так, Олена пригадує собі, але, на жаль, тільки саме прізвище.

— Це так давно було, пане меценасе, а крім того, в мене тоді були на руках малі діти… З Вишні залишився в мене прикрий спогад про одного, що його повісили пруссаки. Ми з Аркадієм були переконані, що він ні в чому не був замішаний, але, на жаль, Аркадій не міг нічого зробити для бідака. То були такі страшні часи… Так пан меценас захищали Мартинчука?

— Ні, то цікава історія, хай пані добродійка послухають. Петро Мартинчук з Вишні має репутацію комуніста.

— І ви захищали комуніста? — зеленіє Зоня. — Ви… ви не розумієте, що в цьому домі слово «комуніст» рівнозначне з убивцею нашого татка?

— Заспокойся, Зонцю, і перш за все вислухай мене до кінця. Що в тебе за погана звичка завжди перебивати людину? Це некультурно і формально неправильно.

— Я вас питаю, меценасе: ви боронили комуніста?

— Пані добродійко, я хотів розповісти вам цікаву історію, але з огляду на обставини, які склалися в даний момент, відмовляюся. Мене тут тероризують, а я не звик і ніколи не звикну, — погрозливо підносить голос, — говорити під терором.

Олена забувається і в розгубленості чіпляється руками піджака доктора Гука, аби лише заспокоїти його, аби не зірвався з місця.