— Шукай, Комірчику! — скомандував Муфтик. — Шукай Мохобородька!

Собача зашамоталося туди-сюди, ретельно нюхаючи навколо землю. Раптом воно опинилося біля бузкового куща.

— Шукай, шукай! — повторив Муфтик.

Під бузковим кущем Комірець нюхав особливо старанно і тоді, не піднімаючи носа від землі, подріботів до собачої будки. Муфтик і Півчеревичок з надією в серці попрямували за ним.

Добігши до собачої конури, Комірець на мить завмер у задумі, тоді хутенько заліз усередину.

Півчеревичок зітхнув:

— Ну, — розчаровано мовив він, — мені здається, що з нього все-таки шукача не вийде.

І коли Комірець перегодом вибрався з будки і, вибачливо метляючи хвостиком, поглядав на Муфтика, той хоч-не-хоч мусив погодитись із Півчеревичком.

— Так, здається, ми дещо переоцінили собача, — сумно пробубонів він.

Та не відали ні Муфтик, ні Півчеревичок, що Мохобородька забрали з конури в сумку і через це його сліду на землі не могло й бути.

Мохобородько прокинувся від глибокого сну майже ополудні. Він одкрив очі і хотів роззирнутись, але не побачив нічого, крім вузької смужки світла над головою.

Що ж це означає? Куди він потрапив? Мохобородько пригадав вечір і ніч. Ясно — він засинав у собачій буді, в ній, звісно, мав би й прокинутись… Та ба…

Мохобородько випростав руку й помацав навколо себе. Й одразу зрозумів: це ніяка не собача конура. Це ж зовсім не… Він тривожно обмацував далі… Ну, звичайно, це господарча сумка! А смужка світла вгорі просто означала те, що «блискавка» не застебнута. Як же він усе-таки потрапив до господарчої сумки?

І Мохобородькові пригадалася таємнича тінь, яка вночі на готельному подвір’ї погойдувала сумкою, і його серце відчуло щось недобре. Він швидко сів і висунув із сумки голову.

Ой леле! Спершу Мохобородько від переляку міцно заплющився, одначе все ж на мить знову відкрив очі. Яке жахливе становище!

Мохобородько без перебільшення метлявся між небом і землею. Визирнувши через край сумки, він побачив здаля вулицю, по якій туди-сюди ходили люди. Якби він зараз упав, з висоти третього поверху… Господарчу сумку було підвішено на держакові швабри, виставленої у вікно третього поверху. Жахливо!

— Чи ти прокинувся, золотко моє? — несподівано пролунав з кімнати знайомий голос.

Мохобородько не відповів. Він був ошелешений. Адже це голос отієї жінки, яка хотіла взяти його до себе! Отже, ніякого сумніву вже не було. Жінка його викрала. Сплячого…

— Доброго ранку, мій малесенький!

Після цих слів держак швабри потягли крізь відкрите вікно до кімнати. Господарча сумка погойдувалася, звідкілясь стиха долинуло дзеленькання, і Мохобородько вмить пригадав свій нічний сон. Дзеленькання балабончиків… Звичайно, це були браслети цієї жінки, які вві сні видалися дзвіночками. І гойдлива колисочка… А то ж була господарча сумка, яка вві сні видалася Мохобородькові колискою.

— Як тобі спалося, мій любий? — запитала жінка, ніби прочитавши думки свого полоненця. — Що тобі снилося?

— Бачив уві сні себе немовлям, — набурмосився Мохобородько. — І що ненька колисала мене в колисці.

— Який пророчий сон! — радісно вигукнула жінка. — Тут, у мене, ти розпочнеш нове життя, так би мовити, спочатку, тут розпочнеться й твоє друге дитинство, мій малесенький! І, якщо бути відвертою до останку, я навіть хочу усиновити тебе. Я стала б тобі матір’ю, голубила б й оберігала тебе.

— Даруйте лишень, — украй злякався Мохобородько. — Але ж я старший за вас.

Господиня посміхнулась.

— Можливо, — мовила вона. — Принаймні твій сон пророкує, що над усиновленням ще варто гарненько помізкувати. Я неймовірно вірю в сни, невеличка різниця в літах у порівнянні з тим, що промовляє сон, анічого не важить.

Мохобородько гірко шкодував, що розповів жінці про свій сон, і сердито сказав:

— Зараз ви так обіцяєте, що по-материнському будете мене голубити й оберігати, а перед цим повісили мене за вікно, немов якусь ганчірку сохнути на вітрі.

— Ну, послухай! — підвищила голос жінка. — Ти вельми несправедливий до мене, мій малесенький! Адже я знала, що ти мусиш спати просто неба, на чистому повітрі. Куди ж, по-твоєму, я повинна була тебе прилаштувати?

І перш ніж Мохобородько встигнув щось одповісти, вона заговорила знову:

— Як на мене, я була винятково чуйною до тебе, коли повісила за вікно, щоб ти мав свіже повітря. Отже, за це не можеш мені дорікати — скоріше навпаки. Інколи, якщо псувався холодильник, я в такий спосіб вивішувала свіже м’ясо. І можу тебе запевнити, що зберігається воно за вікном у господарчій сумці набагато ліпше, ніж у кімнаті або в кухні. За умови, якщо на нього не падає сонце.