І ще одна радість прийшла до нас у ті дні. Одного ранку я сидів на розі Хрещатика й бульвару Шевченка біля своєї скриньки і раптом побачив, що просто в мій бік іде Юрчик. Спочатку я не повірив своїм очам… Але це був він. Тоді я подумав, що сплю. Але повз мене проходили фашистські офіцери з великими псами, а я вві сні ніколи не бачу фашистів, а тільки наших. Юрчик уже був за кілька кроків від мене. Раптом наші погляди зустрілися і ми кинулись один до одного. Я навіть перекинув свою скриньку, й коробки з кремом розкотилися. Ох, і обіймалися ми! Якась бабуся думала, що ми хочемо задушити один одного, і почала розбороняти нас.

Звичайно, ми відразу ж забрали моє чистильницьке приладдя й рушили додому. Оглядаючись по сторонах, ми розповідали один одному про себе.

Юрчиків батько з перших днів війни був мобілізований до Червоної Армії військовим інженером, а мати до останніх днів оборони Києва працювала в медслужбі народного ополчення. Сімнадцятого вересня вони разом з колоною військових частин і жителів перейшли на лівий берег і біля Яготина потрапили в кільце. Мати Юрчика під час нальоту фашистських літаків була поранена. З великими труднощами добрались вони до Яготина, де в них були родичі. Там вони й залишилися. Мати одужала. Потім вона приймала в себе вдома хворих. А потім її хотіли забрати до Німеччини, але вона, взявши Юрчика, поїхала на село.

Юрчик розказав мені про те, як він, коли вони з матір’ю два тижні жили в одному селі, показав партизанам, де переховувавсь фашистська команда. Партизани на світанку напали на село, де фашисти заготовляли худобу. Вороги поховалися в шелюзі біля річки. Юрчик бачив їх, бо ловив недалеко вудкою рибу. Він і вказав партизанам на них. Всіх переловили.

Вони покинули те село, бо боялися, що коли прийдуть інші фашисти, то помстяться Юрчикові.

Того ж дня ми всі зійшлися під шовковицею. Я запропонував, щоб кожен з нас присягнув тут, що, поки нас не визволить Червона Армія, ми будемо справжніми мужчинами, ніколи не будемо плакати і не матимемо жалю в серці до ворога. Перший присягнув я. Потім виголосив клятву Юрчик:

— Клянуся, поки не визволить нас Червона Армія, бути справжнім мужчиною і піонером, не плакати і завжди шкодити ворогові!

Ромка скочила на лаву і, розмахуючи в повітрі руками, урочисто й рішуче промовила:

— Я, Ромка, клянуся тут, що, поки не визволить нас Червона Армія, буду справжнім мужчиною, ніколи не плакатиму і завжди буду шкодити ворогам.

Після того я розповів, як Вовчиха привела фашистських солдат, вони викинули мою бабусю з нашої квартири, і як убили Цапка, за те, що він кидався на одного з їхніх солдатів. А Ромка додала, що вона чула, як її тато казав комусь із своїх знайомих, що Вовчиха продалася фашистам і що її квартира — це кубло націоналістів.

Потім Ромка подумала трохи, наче завагалася, і розповіла про те, як вона сказала батькові, що організує в місті піонерський партизанський загін, який знищить насамперед Вовчиху за те, що вона запродалася фашистам, а батько показав їй на ремінь і сказав, що хоч він ніколи ще не бив її, але тепер випоре ременем, щоб вона краще держала язика за зубами і не бралася не за своє діло, що, мовляв, краще хай вона порається біля своїх ляльок та іграшок… А вона сказала, що все одно організує партизанський загін, а батько тут же дав їй щигля по лобі, а потім узяв на руки, наче маленьку, поцілував і розсміявся… «Тільки, — каже, — як упіймаєте Гітлера, то ведіть його до мене живого…»

Я дістав свій клаптик кінострічки й навмисне почав розглядати його проти сонця.

— Що це? — спитала Ромка, і взяла в мене з рук стрічку, і проглянула її на сонце. Потім те ж саме зробив Юрчик. Я розповів їм про кінозйомки і про мій прапор на димарі.

Повертаючи мені стрічку, Ромка промовила:

— Це наче сон… Шкода, що в тебе тільки два кадрики, а то б ми розділили стрічку на трьох.

Все-таки ми вирішили гратися у війну й партизанів, а при нагоді мститися зубній лікарці Вовчисі та її шпіцові, а коли зможемо, то й тим невідомим людям, які тепер ходять до неї щодня.

Для нашої гри я винайшов секретний шифр, яким можна було б зашифровувати листи. Це був дуже простий шифр: у звичайному листі, написаному похилим письмом, деякі літери писалися прямо; коли ці літери виписати на папірець, то виходила нісенітниця, але, якщо над ними надписати ті літери, які йшли за ними відразу в абетці, то виходили ті слова, які хтось із нас хотів би передати у грі іншому. Чудовий шифр! Шкода, що ми були ще малі, а то б ми організували справжній партизанський загін.

Дядя Михайло останніми днями часом заходив до нас, до бабусі, і приносив чого-небудь їстівного.

— У вас, мабуть, скрутно, а в мене є, їздив оце з поїздом, то дістав на селах.

Ми звикли до цього й не дивувалися. Бабуся завжди була йому вдячна. Одного разу, принісши буханець хліба і кілька картоплин, дядя Михайло сказав:

— Хочу попросити вас, сусідко, чи не переночує у вас сьогодні Ромка, бо я цю ніч їду з поїздом, а в таку лиху годину боюся залишати її саму. Сусіди мої щось дивляться на мене скоса.

— Та що ж там питати — нехай приходить… Вона в нас як своя… — з готовністю відповіла бабуся.