Офіцер відійшов від мене. Тоді я, боячись, щоб мене не взяли на допит як свідка, підхопив свою скриньку і нишком зник у ближчому дворі, з якого перейшов до іншого, потім на сусідню вулицю — і побіг додому.

Операція партизанів мені дуже сподобалась. Шкода тільки, що я сам не брав у ній участі.

Дядя Михайло ніяк не хоче використати мене в якому-небудь ділі. А я б зумів стати в пригоді!

Ця зима була дуже холодна. Ми були погано вдягнені і взуті і ніколи не мали досхочу їсти. Мої щітки давали взимку дуже малий заробіток. А працювати на вулиці було тяжко, бо я завжди мерзнув, а в великі морози то й зовсім не міг вийти з хати. Потім чомусь у мене знову почала боліти рана в боці. Вона начебто зовсім зажила, а тепер почала боліти знову, і мене лікувала Юрчикова мати. Вона наказала мені не виходити з теплої хати аж до весни, але в нас не було палива, і в хаті часом замерзала вода. І все-таки цієї зими ми не сумували так, як минулої, бо дядя Михайло слухав десь наше радіо, і ми знали, що після того, як Червона Армія нагріла фашистів під Сталінградом, вона тепер іде визволяти нас, і що день, то наші ближче й ближче…

Нова весна принесла нам і нові події. Одної темної квітневої ночі я крізь сон почув гуркіт гармат. Це гриміли зенітки. Я швидко одягнувся й вискочив на подвір’я.

Гігантські мечі прожекторів метушливо сікли хмари. Злий, пронизливий ґвалт зеніток то втихав, то знову розпалювався, і тоді в темному небі спалахували вибухи шрапнелей. Мені здалося, що кілька секунд я чув угорі далекий і короткий гул літака. Невже був тільки один літак?

Вранці, ідучи стежкою по Собачці, я побачив, як вітер заніс у бур’яни газету. Папір мені був потрібний. Я пішов у бур’ян і взяв газету. Я її обережно склав, і раптом очі мої прочитали напис — «За Радянську Україну». Я миттю пхнув її за пазуху і, хвилюючись дивився в проясніле небо, наче там можна було побачити той сміливий літак, який приніс і подарував нам звістку з тієї сторони — від наших.

Це була партизанська газета. Вона закликала до боротьби з чужоземними загарбниками. Ми тричі прочитали її у нас, замкнувши двері. Там було оповідання про одну радянську дівчину-партизанку, яку впіймали фашисти якраз тоді, коли вона хотіла підпалити військовий склад фашистів. Її взяли на страшні тортури, різали на ній живе тіло, по-звірячому мучили її, але не випитали в неї нічого. Від мук тих, яких зазнала ця дівчина, люди падають непритомні, навіть помирають, а вона жила і витримала всі тортури за наш народ і навіть знайшла в собі сили гордо йти на шибеницю, щоб востаннє перед смертю кинути в обличчя ворогам своє прокляття і закликати народ до боротьби… Цю дівчину звали Зоя. Вона загинула, обороняючи Москву…

Вперше тоді ми взнали про неї. Ще там була надрукована пісня:

Звичайно, ми вмить вивчили її напам’ять.

Така була перша весняна ластівка, і таку радісну подію принесла вона.

На Перше травня Юрчик покликав мене й Ромку до себе. В них уже був накритий стіл. І Юрчик, і його мати були одягнені по-святковому. Тьотя Клава посадила нас за стіл, налила наливки, яка збереглася ще з передвоєнного часу, й поздоровила нас із святом Першого травня. Обід був смачний. Мабуть, вона дістала продукти в своїй лікарні. Коли вона вдруге налила склянки, я встав і проголосив промову, а тьотя Клава побігла до дверей переконатись, що нас ніхто не підслухує.

— Товариші піонери! — промовив я, бо ми вже називали себе піонерами. Все одно наші ще прийдуть, і знову буде Радянська влада, і ми знову будемо ходити до нашої школи, і мати моя приїде з тилу, і про нас з вами ще почують. Будьте готові, товариші!

— Завжди готові! — відповіли всі і в тому числі тьотя Клава. Навіть обняла мене після промови і поцілувала в щоку. Раптом Ромка підвелася за столом, виструнчилась і тихо заспівала:

Це вона сама склала мелодію до того вірша, який ми вичитали в партизанській газеті. Коли вона закінчувала, ми вже підтягували їй:

Потім ми попросили Ромку повторити, і незабаром уже кожен з нас добре пам’ятав мелодію.

З того часу ми цю пісеньку наспівували дуже часто, іноді в очі фашистським офіцерам, які, звичайно, не знали нашої мови.

Але ні ми, ані дорослі, наші батьки, не знали, що чекало всіх нас попереду.

В один з травневих днів Ромка повідомила мене, що батько послав її ночувати до нас. Це означало, що вночі в нього збиратимуться люди. Цілу зиму в дяді Михайла не було цих засідань. Мабуть, збиралися десь в іншому місці.

І ми знову з радістю позаймали свої місця на варті і, незважаючи на темряву, добре бачили, як сходились підпільники на квартиру до дяді Михайла, бо ми вже знали, як кожен з них пробиратиметься на підпільне засідання. Ромка часом виходила з своєї схованки й ходила по двору. Оскільки вона жила тут, то коли б її хто й побачив, вона не викликала б ні в кого підозри. Вона підійшла до мене, в сад, де чергував я під нашою шовковицею.