Шрифт:
Тим часом надходили люди, які хотіли провести своїх дітей чи родичів.
Нарешті я знайшов одного чоловіка, який нишком сказав мені, що цей поїзд відійшов уночі, а посадку робили увечері на вантажній станції. Звідти й рушив поїзд.
Я не знав, як розповісти про це матері Юрчика. Я розповів спочатку іншим, що поприходили проводжати своїх. Народ загомонів. Почула швидко про це й тьотя Клава. На вокзалі зчинився галас, зойки, плач.
З’явилися фашистські солдати. Вони почали проганяти людей і враз очистили перон від натовпу. Ми з Ромкою підтримували Юрчикову матір попід руки. Вона так знесиліла, що не мала сили йти. На площі вона спинилася. Стояла довго мовчки, дивлячись на вокзальний будинок. Очі її потемніли, і брови нижче нависли над очима.
— Ну гаразд! — раптом вимовила вона рішучим і якимсь загрозливим голосом.
І ми пішли додому.
Незабаром я одержав від Юрчика листа, зашифрованого за моїм способом. Я негайно розшифрував його. Ось що він писав мені:
«Дорогий мій Сашко! Пишу тобі з самої Німеччини. Нас тут, таких хлопців, як і я, зібрали багато, цілу школу. Тут є наші люди — підпільники. Вони пояснили нам, що з нас хочуть зробити зрадників нашої Батьківщини, майбутніх катів нашого народу, найвірніших поліцаїв і холуїв фюрера… Тепер ми й самі бачимо, що саме таких потвор з нас хочуть зробити. Та не думайте, Сашко й Ромка, що піонера Юрка можна переробити. Ваш друг Юрко був і залишиться бойовим радянським піонером, ворогом фашистів і ніколи не припинить боротьбу з ними, навіть тут, на проклятій чужині!»
Такого листа надіслав мені Юрчик. Мабуть, він написав також листа й матері, але вона його не одержала: десь загубився в дорозі або фашистській владі не сподобався цей лист, і вона його перехопила. Адже мати Юрчикова не знала нашого шифру, і тому він не міг писати їй зашифрованих листів так, як мені.
Ми з Ромкою пішли до неї з цим листом. Ми думали, що, читаючи лист сина, вона плакатиме знову. Я дуже не любив, коли плачуть дорослі. Але вона зовсім не плакала на цей раз. Вона тільки попросила в мене його лист, і я віддав їй, але шифру ми їй не розкрили, бо така в нас була давня ухвала.
Даремно чекав я, що Юрчик незабаром надішле мені ще листа. Він мовчав, або його листи не доходили до нас.
Одного разу тьотя Клава покликала мене й Ромку. Тепер вона дуже змінилася. Стиснуті губи й похмуре обличчя робили її суворою. Але нас вона дуже любила тепер, добирала найтепліші слова для нас, часто годувала і навіть діставала для нас ласощі. Від її давньої зненависті до мене не залишилося й сліду.
Тепер вона закликала нас до себе в трохи незвичайний час: пізно увечері. Замкнула двері й сказала:
— Друзі мої, я не зуміла врятувати свого сина, може, і я, і Юрчик такі щасливі, що він таки не загине, але тепер я хочу врятувати інших дітей, у яких, мабуть, є батьки, і вони не знають, що над їхніми дітьми нависає страшна хмара…
Ми, звичайно, нічого не розуміли, але вона говорила далі, і нам ставало більш зрозуміло і страшно.
— Фашисти задумали знищити всіх хворих у тій лікарні, де лежить і ваша товаришка Женя.
— Як це — знищити?
— Вони мають намір вивезти всіх хворих у душогубці, такій машині, де задушливий газ від згорілого бензину душить усіх пасажирів раніше, ніж вони можуть куди-небудь приїхати…
— Жахливо! — вигукнула Ромка.
Вона все-таки була дівчинка і боялася смерті.
— Серед цих хворих, — говорила далі тьотя Клава, — є й діти. Треба врятувати хоча б частину цих нещасних людей. Може, хоч дітей нам пощастить врятувати.
— Треба обов’язково, — сказав я.
— Але як? — спитала Ромка.
— Сама ще не знаю, — відповіла тьотя Клава. — Треба шукати шляхів до їх порятунку, але якнайшвидше, бо мине три-чотири дні — і буде пізно. Питання про їх знищення вирішене, і вже доручено декому з фашистських катів розробити план, як це провести практично.
Я запропонував, коли це можна, завтра ж урятувати Женю.
— Завтра неділя, — сказав я. — Ми з Ромкою підемо до Жені відвідати її. Ми походимо з нею по саду, потім заховаємось у гущавину, за кущі під парканом. Я підсаджу Женю на паркан, потім вилізу сам і спущу її на вулицю. Там, на вулиці, Женя почекає нас за рогом, і знову злізу до саду, і ми з Ромкою спокійно вийдемо через ворота, щоб чергові нас бачили, як ми будемо йти самі, без нікого. Так ми врятуємо Женю.
— Це занадто наївно, — сказала тьотя Клава. — За хворими стежать. А якщо дирекції лікарні відомо про підступний і варварський замір фашистської влади, то, певне, за хворими стежать ще пильніше. А потім — як же буде з іншими? Женя, звичайно, дочка борця, що віддав своє життя за наш народ, але треба пам’ятати й про інших.
— Треба подумати й про них, — сказав я, маючи на меті поговорити про це з дядею Михайлом.
— Я маю ще де з ким поговорити… — сказала тьотя Клава. — Є люди, які довідались про цей намір фашистів, і, може, вони щось нам порадять. Серед лікарів у лікарні, я певна, більшість захоче нам допомогти.
Просто від тьоті Клави ми з Ромкою пішли до них. Дядя Михайло якраз був дома і радісно зустрів нас.
— Я вже думав, що з вами щось трапилось… — сказав він. — Хіба можна вам так пізно ходити по вулиці?