— Заходьте, — почули вони невдоволений вигук Дуайта Сандерсона, коли постукали до нього в двері.

Вони зайшли і побачили старого, що сидів навпочіпки біля камінної печі і товк каву, загорнувши її в шматок грубого полотна.

— Чого вам? — суворо спитав він, висипаючи каву в чайник, що стояв на вугіллі.

— Побалакати про справу, — відповів Смок. — Я чув, що ви продаєте землю під виселок. Скільки ви хочете за неї?

— Десять тисяч, — бовкнув старий. — А тепер можете сміятися та йти геть. Ондечки двері.

— Я не збираюсь сміятися. Не було в мене іншого клопоту, ніж лазити сюди на ваші кручі. Я хочу купити вашу землю.

— Добре, радий це чути. — Сандерсон перейшов хату й сів проти своїх гостей, поклавши руки на стіл та не одводячи уважного погляду під чайника. — Я сказав вам свою ціну, і мені не соромно її повторити — мені однаково.

Щоб показати свою байдужість, він тарабанив пальцями по столу та ще уважніше втупився в свого чайника. Потім почав монотонно мугикати: «Тра-ля-ля, тру-ля-ля, тра-ля-ля, тру-ля-ля…»

— Слухайте, містере Сандерсон, — сказав Смок. — Ця земля не варта десяти тисяч. Якби вона була варта цього, то можна було б дати за неї й сто тисяч. А якщо вона не варта ста тисяч, — а ви добре знаєте, що не варта, — тоді за неї шкода й десяти мідяків.

Сандерсон тільки вистукував пальцями і мугикав «тра-ля-ля, тру-ля-ля», поки не закипів чайник. Вливши туди трохи води, щоб осіла піна, він знову зайняв своє місце.

— Скільки даєте? — спитав він Смока.

— П'ять тисяч.

Малий застогнав.

Старий знову заходився стукати і виспівувати.

— Ви не дурні, — сказав він Смокові. — Ви кажете, якщо вона не варта ста тисяч, то не варта й десяти мідяків. Але ж ви пропонуєте за неї п'ять тисяч. Тоді вона варта й ста тисяч.

— Але ви й шілінга за неї не одержите, — гнівно сказав Смок, — сидітимете отут, поки не згниєте.

— Од вас одержу.

— Ні, не одержите.

— Тоді я волію лишитися тут і гнити, — поклав кінець розмові Сандерсон.

Він більше не звертав уваги на своїх гостей, заходившися куховарити. Розігрівши у горщику боби, він сів до столу й почав їсти.

— Ні, дякую, — пробурмотів Малий. — Ми не голодні.

— А можна подивитись ваші папери? — спитав нарешті Смок.

Сандерсон понишпорив у головах тапчана і вийняв паку паперів. — Тут все як слід, — сказав він. — Оцей довгий, з великою печаткою, прийшов з Отави. Це вам не якась там місцева шпаргалка. Канадський уряд стверджує моє право володіти землею.

— А чи багато наділів продали ви за ці два роки? — поцікавивсь Малий.

— Це вас не стосується, — сердито відповів Сандерсон. — Нема закону, який би забороняв людині жити самотньо на своїй землі, коли вона цього хоче.

— Я даю вам п'ять тисяч, — сказав Смок.

Сандерсон похитав головою.

— Не знаю, хто з вас дурніший, — забідкався Малий. — Вийдемо на хвилинку, Смоку, я хочу тобі щось сказати.

Смок знехотя скорився.

— Хіба ти не бачиш, — сказав Малий, коли вони стояли за дверима, — що тут чимало скель, які нікому не належать? Зроби заявку і будуй собі на здоров'я.

— Це не годиться, — відповів Смок.

— Чому не годиться?

— Тебе дивує, що я купую цей шматок, дарма що навкруги стільки землі?

— Звичайно, дивує.

— Отож бо й воно! — тріумфуюче сказав Смок. — Коли це дивує тебе, то здивує й інших. А коли вони здивуються, то одразу прибіжать сюди Твій подив свідчить про те, що я все правильно розрахував. Слухай, Малий, я хочу втяти таку штуку, щоб назавжди відбити у доусонців всяке бажання сміятися через оті яйця. Ходімо в хижу.

— Здорові, — сказав Сандерсон, коли вони увійшли. — А я думав, що не побачу вас більше.

— Яка ваша остання ціна? — спитав Смок.

— Двадцять тисяч.

— Даю вам десять.

— Гаразд. Я саме стільки і хотів спочатку. Ну, а коли заплатите?

— Завтра в Північно-західному банку. Але я хочу за ці десять тисяч ще дві речі. Перше: одержавши гроші, ви зразу ж поїдете на Сорокову Милю і залишитесь там до кінця зими.

— Це можна. А друге?