Чоловік, який гукав з пароплава про те, що якась жінка померла в страшних муках, обнімався тепер з родиною і розповідав сумні подробиці:

— Вона конала цілий місяць, бідолаха! Мені ніколи не доводилось бачити подібних страждань... Вона стогнала день і ніч так, що серце краялось на шматки.

Літня жінка заридала ще голосніше. Мундіньйо, актори, Капітан, Доктор, Насіб і фазендейро пішли до дебаркадера. Носильники несли чемодани. Анабела розкрила парасольку.

— Чи не запросите ви цю дівчину танцювати у вашому барі? — запитав у Насіба Фалкан.— У неї танець з покривалами, це справляє такий фурор...

Насіб звів очі до неба:

— В барі? Адже в мене не кіно і не кабаре... А ось куховарка мені зараз справді потрібна до зарізу.

Всі розсміялись. Капітан взяв Мундіньйо під лікоть:

— Як з інженером?

— В кінці місяця буде тут. Міністр дав мені гарантію.

Сестри Дос Рейс — огрядна Кінкіна і худорлява Флорзінья,— повертаючись з семигодинної меси, задріботіли швидше, побачивши Насіба, який чекав на них біля воріт будинку. Це були веселі бабусі; разом вони мали сто двадцять вісім років гарантованої, безперечної незайманості. Були вони близнятами, останніми представницями давньої ільєуської родини, що існувала ще до початку ери какао, тобто були нащадками тих, хто поступився місцем виходцям із Сержіпе, Сеари, арабам, італійцям, іспанцям. Власниці пристойного будинку на вулиці полковника Адамі, де вони мешкали — і придбати який, до речі, вперто намагалось чимало полковників,— а також трьох інших будинків на головному майдані, жили за рахунок орендної плати за ці будинки і на прибутки від продажу солодощів, якими торгувало вечорами негреня Туїска. Відомі кондитерки, чарівниці кухні, вони інколи брали замовлення на приготування сніданків і обідів для окремих родин. Проте прославились вони — і це стало окрасою міста — великим різдвяним презепіо, що споруджувалось щороку в одному з парадних залів їхнього голубого будинку. Вони працювали увесь рік, вирізуючи і наклеюючи на картон малюнки із журналів, щоб презепіо було ще більшим, ще багатшим, ще благочестивішим, ніж раніше.

— Ви сьогодні щось рано прокинулись, сеньйоре Насібе...

— Інколи доводиться.

— А де обіцяні вами журнали?

— Принесу, доно Флорзіньє, обов'язково принесу. Вже підбираю.

Діяльна, рухлива Флорзінья випрошувала журнали у всіх знайомих, спокійна, статечна Кінкіна лише задоволено усміхалася. В своїх допотопних сукнях, з хустками на головах, вони скидались на комедійні персонажі, що зійшли із сторінок давніх книжок.

— Чого це ви завітали до нас ні світ ні зоря?

— Я хотів поговорити з вами про одну справу.

— Тоді заходьте...

Вхідні двері вели на веранду, де росли квіти, ретельно доглянуті господинями.

Зігнута тягарем років прислужниця, ще старіша і немічніша від старих дів, ходила поміж клумбами і поливала квіти з відра.

— Проходьте до зали презепіо,— запросила Кінкіна.

— Анастасіє, дайте сеньйорові чарку лікеру! — наказала Флорзінья.— Якого ви бажаєте? З женіпапо [25] , а чи ананасовий? У нас ще є помаранчевий і з маракужі [26] ...

Насіб знав з власного досвіду, що коли хтось намагався досягти згоди в розмовах з сестрами Дос Рейс, мусив неодмінно скуштувати їхнього лікеру — в таку ранню пору, боже милосердний! — похвалити його, поцікавитись, як обладнується презепіо, виявити до нього інтерес. Насібу треба було запастись на кілька днів закусками для бару, а також солодощами, домовитись про обід для автобусної компанії на завтрашній вечір... Доки не вдасться знайти нову куховарку.

Це був старовинний будинок з двома вітальнями, вікна з яких виходили на вулицю. Однією з них вже давно не користувались, перетворивши її в залу презепіо. Але презепіо було в ній не протягом року. Його споруджували лише в грудні і показували для бажаючих аж до карнавальних свят, потім Кінкіна і Флорзінья ретельно розбирали його і починали спроквола готуватись до чергового Різдва. Презепіо сестер Дос Рейс було не єдиним в Ільєусі. Існували й інші, причому серед них були і гарні, і багаті, але все ж таки, коли заходила мова про презепіо, то на увазі неодмінно малось презепіо сестер Дос Рейс. Інші не витримували конкуренції. Протягом п'ятдесяти з гаком років презепіо збільшувалось. Перше невеличке презепіо сестри обладнали ще в ті часи, коли Ільєус був безнадійною глушиною, а Кінкіна і Флорзінья — молоденькими, енергійними, веселими дівчатками, які мали успіх у молодиків (ще й досі незрозумілим є той факт, чому вони не вийшли заміж,— можливо, занадто довго обирали судженого). В затишному Ільєусі часів докакаової ери поміж родинами існувало змагання у влаштуванні найкрасивіших і найбагатших різдвяних презепіо. Європейського Різдва з Дідом Морозом, закутаним від холоду в теплий кожух, з подарунками для дітей в бездонній торбині, в Ільєусі не було. Тут на Різдво споруджували презепіо, відвідували богадільні, вечеряли після меси під Новий рік, а потім починались народні гуляння з танцями рейзадо, зворушливі пасторіньї [27] та бумба-меу-бой. З року в рік презепіо сестер Дос Рейс збільшувалось, і в міру того, як їхня зацікавленість в танцях зменшувалась, вони все більше часу віддавали презепіо, прикрашали його новими фігурами, розширювали поміст, на якому воно стояло, аж доки не зайняло трьох стін зали з чотирьох. З березня по листопад увесь вільний час, що залишився од відвідувань церкви (о шостій ранку — меса і о шостій вечора — благословіння), від приготування солодощів, які продавало постійній клієнтурі негреня Туїска, від візитів друзів і далеких родичів, від пересудів з сусідками, вони вирізували картинки з ілюстрованих видань, а потім акуратно наклеювали їх на картон. Встановлювати презепіо в кінці року їм допомагали: Жоакім, прикажчик з крамниці «Папеларіа Модело», барабанщик з гуртка імені 13 травня, завдяки чому він вважав себе артистом, Жоан Фулженсіо, Капітан, Діоженес (власник кінотеатру «Ільєус» і протестант), учениці монастирської школи, професор Жозуе, Ньо-Гало, хоча останній був затятим антиклерикалом; всі вони допомагали сестрам збирати журнали. Коли в грудні роботи ставало більше, до старих приходили сусідки, подруги, а після іспитів — дівчатка з монастирської школи. Презепіо сестер Дос Рейс стало майже колективною власністю місцевого товариства, гордістю мешканців міста, і день його відкриття ставав святом для всіх. Будинок сестер не міг тоді вмістити всіх бажаючих, цікаві збирались навіть на вулиці попід вікнами, всім кортіло побачити презепіо, освітлене різнобарвними лампочками. Електрику до них підводив, до речі, теж Жоакім, який з нагоди цього славетного дня хоробро напивався солодких лікерів.

Презепіо відтворювало, як і належить, Різдво Христове в занедбаному хліві далекої Палестини. Але убога, неродюча східна земля була лише деталлю в центрі пістрявого світу, де з демократичним розмахом перемішувались найрізноманітніші сцени і постаті із різних історичних періодів, причому кількість їхня зростала з року в рік. Політичні діячі, вчені, військові, літератори і актори — еліта суспільства, свійські і дикі тварини, строгі лики святих по сусідству з сліпучою плоттю напівроздягнених кінозірок.

На естраді моделювалися пагорби з невеличкою долиною посередині, в одній з печер був хлів з колискою Ісуса, поруч сиділа Марія і стояв святий Іосиф, тримаючи за гнуздечку смирного віслюка. Ці постаті не були найбільшими чи найрозкішнішими в презепіо. Навпаки, вони видавались маленькими і бідненькими в порівнянні з іншими, але оскільки вони були в першому презепіо, влаштованому Кінкіною і Флорзіньєю, сестри наполягали на тому, щоб зберегти їх. Зовсім інакше виглядала таємнича комета, що провістила різдво Христове,— вона підвішувалась на дротиках між хлівом і небом, зробленим з голубого шовку, до якого були пришпилені зорі. Це був шедевр Жоакіма, і недаремно всі гаряче розхвалювали його, викликаючи сльози радощів на очах у автора: величезна, з малиновим хвостом зоря із целофану була так дотепно задумана і зроблена, що, здавалось, вона випромінює світло, яке сяє у величезному презепіо.

Біля хліва немовлям милувались корови, розбуджені цією знаменною подією від свого мирного сну, коні, коти, собаки, качки, кури, різні дикі тварини, серед них лев, тигр і жираф. Під проводом світла жоакімової зорі туди прийшло троє волхвів — Каспар, Мельхіор і Валтасар, з золотом, ладаном і міррою. Постаті білих біблійних волхвів були вирізані із старого альманаху. Що ж до чорного волхва, який зіпсувався від вологи, то його нещодавно замінили на портрет султана Марокко, що саме широко друкувався тоді у всіх газетах і журналах (бо й справді, який правитель найбільше пасує для заміни відсирілого Мельхіора, аніж той, що так потребує заступництва, виборюючи зі зброєю в руках незалежність своєї держави?).