Атей розумів, що у Щиті Таргітая батько навмисно заховав якусь таємницю, але розв’язати її хлопець не міг. Атей відчував, що у його руках опинилася зовсім не проста річ, і саме на нього покладений обов’язок ретельно зберігати Щит Таргітая. Тому хлопець про всяк випадок видовбав під коріннями дерев невеличку схованку, вклав туди щит і старанно замаскував шматками дерну…

Що б із ним не сталося, але Щит Таргітая мав бути в безпечному місці.

Вечорами Атей і Орія сиділи біля вогнища й довго розмовляли. Про всяк випадок Атей розпалював вогнище, як це зазвичай робили скіфські воїни, коли хотіли залишатися непомітними для ворогів. Для цього він викопав яму для вогнища, а від неї видовбав під землею димохід на поверхню. Навіть у відкритому степу таке вогнище неможливо було помітити. Рана швидко загоювалася, і хлопець з кожним часом відновлював свої сили.

— Вода з цього джерела врятувала багато життів, — розповідала Орія, — це джерело і цей яр заповіла нашим предкам Мати-Лисиця.

— Але чому ти розповідаєш мені про це джерело? — запитав Атей.

— Якщо я переможу тебе у двобої, то ти вже нікому не зможеш про нього розказати, — якось невпевнено вимовила Орія.

— Ну, це якщо, — буркнув Атей, опустивши голову, йому згадався двобій з Орією на березі Борисфену. — Скажи, а де ти навчилася так вправно володіти кинджалом?

Орія посміхнулася:

— Мої предки теж колись були царськими скіфами. Але потім визнали владу сарматів. Це було дуже давно. У нас кожна дівчина вступає до якогось таємного військового товариства. Але наше товариство Матері-Лисиці наймогутніше. Хіба що тільки дівчата з клану Змії можуть рівнятися з нами. Але їх святилище знаходиться на одному з кам’яних островів Борисфену. Всі наші таємні посвяти та навчання військовому мистецтву, яке заповіла нам Мати-Лисиця, проходять у цьому яру. В День Посвяти ми довго співаємо пісні на честь Матері-Лисиці, приносимо їй жертви й закликаємо її дух. Тоді вона приходить під час видіння і каже кожній про зброю, якою кожна з нас буде володіти найкраще. Так, Томірида отримала довгий меч, Лаена — спис, а я — кинджал.

— І ти на власні очі бачила Матір-Лисицю? — запитав Атей.

— Про це не можна розповідати, бо тоді Мати-Лисиця може розлютитися, а від її помсти ніхто не зможе втекти. Розповідають, що колись, дуже давно, коли сармати тільки з’явилися на берегах Борисфену і ще підкорялися скіфам, один скіфський цар вирішив узяти собі в наложниці одну дуже гарну дівчину з сарматського племені саїв. Вона не хотіла йти за скіфського царя. Тим більше, що він був дуже старий і невдовзі мав померти. А за вашим звичаєм скіфських царів завжди ховали разом із жінками та наложницями. Тоді сарматська дівчина вирішила втекти. Довго вона уходила від гонитви, кінь її пав у степу, і вона ледь змогла добратися до цього яру. Наші боги вирішили врятувати її, і вона перетворилася на дух Матері-Лисиці. Воїни, що переслідували її, обшукали весь яр, але дівчину не знайшли. Тоді вони вирішили заночувати тут. До ранку ніхто з них не дожив. З того часу почався занепад скіфської влади у цих степах.

— А які жертви ви приносите Матері-Лисиці? — запитав Атей і озирнувся навколо. Йому стало трохи ніяково. Яр, який здавався йому досі таким привітним і затишним, тепер викликав у нього зовсім інші почуття. Хлопцю навіть здалося, що десь між деревами майнули якісь зловісні примари.

Але Орія не відповіла на запитання Атея, а в її очах блимнули недобрі вогники.

Минув ще один тиждень. Атей відчував, що він повністю відновив свої сили, а рана нагадувала про себе тільки в снах, у яких страшний вершник все намагався поцілити хлопця своєю стрілою. Весна вже владно панувала над степом. Іноді Атей вибирався з яру й дивився у відкритий степовий простір. Високі ковила вже вкрили землю, і степ, здавалося, коливався під легким вітром.

Атей відчував, що у нього вже вистачить сил покинути яр, у якому відчуття близької небезпеки все більше й більше підступало до його серця. В цей день хлопець остаточно вирішив відправитися в подорож.

Вранці Орія знову відправилась на полювання. Атей прив’язав до чересу горит зі стрілами й акінак. Залишалося тільки зробити собі лук. Без цієї зброї у відкритому степу годі було й сподіватися залишитися живим. Потім він збирався забрати Щит Таргітая й відправитися в степ.

Атей підхопив свої вояцькі лахи й пішов у глибину яру вздовж струмка. Дерева навколо ставали все густішими. Промені сонця, пробиваючись крізь зелене листя, яке щойно почало вкривати гілля, кидали на землю примарні тіні. Хлопець уважно придивлявся до дерев, сподіваючись знайти годящу для доброго лука гілку. Але дерева здебільшого були старі, сухі та покручені, або ж занадто молоді.

Так Атей дістався великої галявини, посередині якої, старанно обкладене темним, покритим мохом камінням, знаходилося те саме чарівне джерело, про яке розповідала Орія. Він озирнувся навколо й завмер. Галявину оточували високі дерева. Їх покручені товсті гілки, закриваючи небо, хижо звисали над головою, немов збиралися ухопити непрошеного прибульця. Атей побачив, що перед джерелом стояв великий камінь, посередині якого був видовбаний глибокий жолоб. На камені були вирізьблені якісь загадкові візерунки, але у напівтемряві розібрати їх було дуже тяжко. Утім, особливого бажання це робити у Атея й не виникло. Камінь був вкритий темними плямами, і від нього віяло холодом і смертю.

Хлопець мимоволі відсахнувся від каменя, і під ногами його щось хрумкнуло. Він опустився на коліно і побачив, що з-під пожовклого листя, яке товстим шаром вкривало землю, темніють залишки іржавого панцира. Атей, стримуючи подих, підійшов до дерев. Те, що у напівтемряві здалося хлопцю зламаними гілками, виявилося цілими в’язками старої зброї, прибитої до стовбурів.

Старі заіржавлені панцири, пробиті шоломи, мечі, бойові сокири, спорохнілі горити, з яких повисипалися на землю стріли, кинджали, луки, — якої тільки зброї тут не було! Під одним з дерев Атей побачив тугий лук, прикрашений кістяними пластинами. Згорнута кільцем тятива лежала біля нижнього кінця лука, прикрашеного майстерно вирізьбленою з кістки головою грифона. Атей поклав долоню на лук. Щось примусило його підняти голову. Серед гілок дерев прямо на нього дивилися своїми чорними проваллями людські черепи. Атей відсахнувся, нахилив голову й гарячкувато зашепотів: «Володар цього луку, дозволь мені взяти твою зброю, кожен мій постріл з нього буде гідний тебе».