— Повірте мені, генерале Ванделере, — відповіла Клара, — що це найприємніші слова, які коли-небудь злітали з ваших уст. Дарма що ми зруйновані, я навіть рада такій оказії, якщо це тільки звільнить мене від вас. Ви вже не раз казали мені, що я вийшла заміж за вас задля грошей, тепер дозвольте мені сказати: я давно й тяжко каюсь у тому, що пішла на таку оборудку. Якби ви ще раз одружувались і мали діамант, більший за вашу голову, я б навіть свою покоївку відраджувала від такого страшного й небезпечного шлюбу. Ну а ви, містере Гартлі, — звернулася вона до секретаря, — вже досить показали в цьому домі свої неоціненні якості, ми остаточно переконались, що у вас немає ні мужності, ні розуму, ні самоповаги; тепер я бачу, що перед вами тільки одна дорога — миттю забирайтеся звідси і, якщо можна, ніколи не повертайтеся. А за своєю платнею — ставайте в чергу як кредитор після банкрутства мого чоловіка. Гаррі ще й не розчув до ладу цих образливих слів, як уже напустився на нього з лайкою генерал.

— А тим часом, — горлав він, — ходімо зі мною до найближчого інспектора поліції. Ви, сер, можете дурити такого простосердого солдата, як я, але око закону зразу викриє вашу безсоромну брехню. Якщо вже через ваші потаємні інтриги з моєю дружиною мені судилося доживати віку в злиднях, я принаймні старатимусь, щоб ваші облуда й крутійство не минули кари. Запевняю, сер, Бог відмовить мені в останній ласці, якщо ви до самого скону не будете гибіти на каторзі.

Проказавши це, генерал схопив Гаррі й квапливо потяг його сходами, а потім вулицею до найближчого поліційного відділка.

Тут (каже мій арабський автор) завершується ця прикра пригода з коробкою. Зате для бідолашного секретаря вся ця історія стала початком нового і справді гідного чоловіка життя. Поліція швидко переконалася в його невинності, а після того як він розповів геть усе, що могло придатися для дальшого слідства, один з інспекторів слідчого відділу навіть похвалив його за чесність і простоту поводження. Декілька осіб зацікавилось долею юнака, якому так непоталанило, а невдовзі у спадок по тітці з Вустерширу [9] , що померла старою панною, він отримав трохи грошей. З цим багатством він одружився з Пруденс і, надзвичайно вдоволений і маючи найкращі сподівання, відплив у Бендіго [10] або ж, як казали інші, в Тринкомалі [11] .

Велебний містер Симон Роллес мав видатні успіхи в моральній філософії і досяг чималого поступу у вивченні божественності. Його розвідка «Про християнське вчення і громадські обов'язки» забезпечила йому після публікації навіть невелику славу в Оксфордському університеті, серед духовних і вчених кіл ширилася чутка, що молодий містер Роллес працює над великою — казали, in folio [12] — працею про значення отців церкви. Проте ні ці успіхи, ні амбітні прагнення нітрохи не допомагали Симонові просунутись; він іще шукав собі місця парафіяльного священика, коли припадком забрів у ту частину Лондона, де мирні розкішні сади, прагнення самотності й спокою для студій, дешевина помешкань спонукали його винайняти кімнату в пана Реберна, садівника зі Стокдавського провулка.

Велебний містер Роллес, попрацювавши сім чи вісім годин із творами св. Амвросія або св. Йоана Золотоустого [13] , мав звичку виходити в сад і, гуляючи, міркувати серед трояндових кущів. Здебільшого це були найплідніші хвилини за весь день. Та навіть щира потреба роздумів, палкий запал узятися за питання, які ще чекають свого розв'язку, не завжди могли вберегти його розум філософа від маленьких зіткнень і взаємин зі світом. Тож коли пан Роллес побачив обдертого й закривавленого секретаря генерала Ванделера в товаристві свого господаря, побачив, що обидва зблідли й намагаються уникнути його питань, а насамперед почув, що секретар із незворушною певністю зрікся власного імені, він швидко забув про святих і отців церкви задля звичайної цікавості.

«Я не міг помилитися, — думав він, — це безперечно містер Гартлі. Як він опинився в такому стані? Чому зрікся свого імені? І що в нього за справи з тим похмурим бурмилом, моїм господарем?»

Міркуючи над цим, він звернув увагу на ще одну цікаву обставину. В низькому вікні біля дверей показалось обличчя містера Реберна, його очі припадком зустрілися з очима містера Роллеса. Садівник невдоволено скривився і, здається, навіть стривожився, одразу ж рвучко шарпнувши жалюзі донизу.

«Тут усе може бути гаразд, — міркував містер Роллес, — навіть дуже гаразд, але, мушу щиро признатися, я так не думаю. Підозрюють, ховаються, бояться, обманюють, — присягаюсь, — думав він, — що вони намислили недобре».

Детектив, що чаїться в кожному з нас, прокинувся й загорівся завзяттям у грудях містера Роллеса; швидким бадьорим кроком, нітрохи не схожим на його звичайну ходу, він вирішив обійти садок. Дійшовши до місця падіння Гаррі, він одразу примітив зламані троянди і сліди на м'якому ґрунті. Роллес роздивився, побачив подряпини на цегляній стіні і клапоть тканини, що зачепився за скалку на гребені муру. Так ось як увіходять у сад знайомі містера Реберна! Ось як секретар генерала Ванделера прийшов милуватися квітами! Молодий священик аж свиснув, пильно роздивляючись грунт. Він побачив місце, де завершився небезпечний стрибок Гаррі, впізнав сліди ніг пана Реберна: коли той піднімав секретаря за комір, його ноги глибоко вгрузли в землю; придивившись ближче, Роллес навіть побачив сліди пальців, які немов похапцем збирали щось розсипане по землі.

«Слово честі, — подумав він, — усе це стає дуже цікавим».

І саме тоді Роллес помітив щось цілком утоптане в землю. Він миттю вигріб вишуканий пишно орнаментований сап'яновий футляр із золотою застібкою. На футляр хтось важко ступив ногою і він вгруз у землю, уникнувши таким чином квапливих Ребернових пошуків. Містер Роллес відкрив футляр, і йому забило дух з подиву і страху: адже перед ним у ложі із зеленого оксамиту лежав напрочуд великий діамант найчистішої води. Він був завбільшки з качаче яйце, прекрасно огранований і не мав жодного ґанджу. На нього світило сонце, і діамант засяяв, немов електричні спалахи, здавалося, він горить у Роллесовій руці тисячами пекельних вогнів.