— Це повна колода — з п'ятдесяти двох карт, — шепнув містер Мальтус. — Пильнуйте винового туза, що є знаком смерті, і жирового, що визначає виконавця на цей вечір. О, щаслива, щаслива молодь! — додав він. — Ви маєте здорові очі й можете стежити за грою. Гай-гай! Я не можу через увесь стіл відрізнити туза від двійки.

І заходився чіпляти на носа другу пару окулярів.

— Я ж хочу бодай за виразом облич стежити, — пояснив він.

Полковник хутенько переказав князеві все, що дізнався від почесного члена, і про той жахливий вибір, що лежав перед ними. Князь відчув смертельний холод, серце йому стислося; він насилу ковтнув слину й поглянув на боки, наче приголомшений.

— Один сміливий ривок, — шепнув йому полковник, — і ми ще можемо вирватись.

Ці слова вернули князеві самовладання.

— Тихо! — сказав він. — Треба грати, як джентльмени, при будь-якій ставці, хоч би якій великій.

І озирнувся довкола себе, вже знову незворушний зовні, хоч його серце важко гупало, а в грудях відчувався неприємний жар. Усі члени клубу сиділи дуже тихо й насторожено; всі були бліді, але найблідіший — містер Мальтус. У того аж очі вирячились і голова мимовільно сіпалася вперед-назад. Руки раз по раз піднімалися до уст, то одна, то друга — і затискали тремтячі землисті губи. Ясно було, що почесний член тішився своїм членством на вельми тяжких умовах.

— Увага, панове! — оголосив голова.

І почав неквапно роздавати карти круг столу, зліва направо, зупиняючись, поки той, хто одержав карту, відкриє її. Майже кожен трохи вагався це робити; а часом видно було, як гравцеві пальці кілька разів пробують і не можуть ухопити гладенького картонного прямокутничка. Князева черга помалу наближалась, і він відчував, як у ньому наростає хвилювання й уже забиває йому дух. Але він мав у натурі чимало від азартного гравця, тому майже з подивом відзначив, що в цих почуттях є і якась насолода. Йому припала жирова дев'ятка; винову трійку здано Ґеральдінові; а містерові Мальтусові дісталась чирвова краля, і він мимохіть аж схлипнув із полегкості. Майже зразу по ньому той молодик, що привів їх сюди, одержав жирового туза й заціпенів з жаху, неспроможний випустити карту з рук: адже він прийшов сюди, щоб його вбили, а не щоб убити когось, і великодушний князь так перейнявся співчуттям до нього, що майже забув про небезпеку, яка нависла над ним самим та його супутником.

Ось уже всі одержали по карті, а смертельна ще не випала нікому. Гравці аж дух затамували, тільки час від часу хапали ротом повітря. Князь одержав ще одну жирову карту, Ґеральдін — дзвінкову, та коли висвітив свою карту містер Мальтус, із його уст вирвався жахливий звук, наче там щось зламалося. Він підхопився зі стільця і знову сів, наче зовсім не паралізований. Карта була — виновий туз. Почесний член надто часто шукав насолоди у своїх страхах.

Розмова урвалась майже зразу. Скуті пози гравців розслабилися, вони почали підводитися з-за столу та по двоє — по троє вертатись до курильні. І олова підняв руки, потягся й позіхнув, ніби людина, що скінчила свої денні труди. Тільки містер Мальтус усе сидів на місці, зіперши голову на руки, а руки на стіл, п'яний і нерухомий — зовсім прибита людина.

Князь і Ґеральдін відразу подалися геть. У холодному нічному повітрі їхній жах перед тим, чому вони стали свідками, ще посилився.

— Лихо! — вигукнув князь. — Скувати себе присягою в такому ділі! Дозволити оцю гуртову торгівлю смертю, щоб вона відбувалася безкарно, та ще й із зиском! Якби я міг зректися своєї обіцянки!

— Для вашої високості це неможлива річ, — відказав полковник, — бо ваша честь — це честь Богемії. Але я маю право — і навіть повинен! — зректися своєї.

– Ґеральдіне, — сказав князь, — коли ваша честь зазнає урази в котрійсь із тих пригод, що в них ви супроводите мене, я не тільки не пробачу вам, але не пробачу цього й собі. І це, гадаю, для вас куди дошкульніше.

— Слухаюсь наказів вашої високості, — відказав полковник. — Ми покинемо це прокляте місце?

— Так, — сказав князь. — Ради Бога, знайдіть візника, хай я хоч уві сні забуду ганьбу цієї ночі.

Одначе треба зазначити, що він старанно прочитав назву садиби, перше ніж поїхати.

Уранці, як тільки князь заворушився в ліжку, полковник Ґеральдін приніс йому свіжу газету з таким підкресленим повідомленням:

« Сумна пригода. Цієї ночі, близько другої години, містер Бартолом'ю Мальтус, що мешкав на Чепстовському майдані, 16, у Вестборн-Ґрові, вертаючи додому з вечірки в одного знайомого, впав через горішній парапет на Трафальгарському майдані, зламавши руку та ногу і розбивши голову. Смерть настала ту ж мить. Містер Мальтус, якого супроводив знайомий, саме дожидав візника, коли сталося нещастя. Оскільки Мальтус був паралітик, гадають, що й ця пригода спричинена новим нападом хвороби. Бідолаха був добре відомий у вельми поважних колах, і за ним глибоко шкодуватимуть багато людей».

— Коли чия душа й пішла просто до пекла, — урочисто мовив Ґеральдін, — то це якраз душа цього паралітика.

Князь сховав обличчя в долоні й мовчав.

— Я майже радий знати, що його нема живого, — провадив полковник. — Але визнаю, що за нашим молодиком із тістечками в мене серце кров'ю обливається.

– Ґеральдіне, — промовив князь, підвівши обличчя, — ще вчора ввечері той сердега був безневинний, як ви і я, але сьогодні на його душі лежить кривавий гріх. Коли я подумаю про того голову клубу, в мені закипає гнів. Я ще не знаю, як це зробити, але Богом присягаюсь — я спопаду того негідника у свої руки. Яким досвідом, якою наукою стала мені ця картярська гра!