Отвориться. Бо вже ключі у дверях. І злото уже там найшли.

Перед моїм зором Кринта, крута биндочка Черемошу далеко в долині. Нічого ніби й не змінилося з тих далеких відвідин Скупової Михайлом Коцюбинським. І так, як він, у пошуках тіней забутих предків, ступаю в його сліди. “...а ми оба (М. Коцюбинський і голівський учитель Лука Гарматій, — М. В.) з фотографічним апаратом на Скупову плаєм стародавним, дуже мальовничою дорогою — на полонину, до “стаї”, “на бриндзю”.

По дорозі Коцюбинський збирав квіти. Оці самі арніку, дивосил. Лука Гарматій застерігав гостя, аби уважно їхав, бо кінь усе ковзався на крутих мокрих по дощі уступах. Та Коцюбинський посміхався тим особливим лагідним своїм усміхом і відказував, що однако — чи з коня вбитися, чи від ходьби з хворим серцем умерти.

“...на Скупові дув острий вітер, і ми, пустивши коні в траву, розклали за горбиком під “чувою” ватру (чува, чуга — оглядовий вершок на горі або на полонині. — М. В.), подивляючи синіючі в дали Писаний Камінь, Синиці, Ігрець, Сокільське, Кришу, Магуру, і між іншими долинами Черемошу та єго приток з розсипаними загородами, як макові зерна, потопаючі в “синьому”... Приперті до воринового старого плота плечима, вслухалися ми у всі тонації свиставок, заклятих там покутуючих душ, з котрих деякі вже лежали у прогнилих кіпцях, викопаних і відрубаних коликів, призначених до звільнення з дальших мук через огонь, з закляття”.

“...Оглядаючи зі Скупови громаду Чорногори з Піп-Іваном, Говерлю, Кострич, Стовпні голівські, Лудову та ізвори Бистреця, Дземброні, Явірника і Лудівця з Черемошем, покійний (це про Михайла Михайловича Коцюбинського. — М. В.) не міг налюбуватися своєрідною красою Карпат, які далеко перемогли вражіння єго з Альп, Криму, Апеннін та Піренеїв”.

Ці спогади вчителя, записані 19 листопада 1912 року, — збирача гуцульських скарбів Луки Гарматія береже голівський учитель Михайло Іванович Савчук у першому томі збірника “Учитель”, виданого. 1925 р. у Львові. Лука Гарматій, проживши десять літ у Головах (він пише: “Як приїхав я десять років тому сюда із розкритим ротом, так всі десять і ходив”), збере неоцінимі матеріали до Шухевичевого етнологічного п’ятитомника “Гуцульщина”. А Михайло Коцюбинський обдарує світ “Тінями забутих предків”. Вони того вечора їхали “на доїння овець V струнці, на вироблення сиру”. Попадаю і я на вироблення сиру. Ватаг Скупової, літній, але жвавий Дмитро Іванович Семенюк, бідкається, що всі кинулися дивитися кінокартину, котру ми принесли з Голов для полонинників; заки в стаї на простирадлі відтінювалась кровожадна сталінщина, ми з ватагом за ці дві години покроїли сир на квадрати, поносили у розсіл на бринзу, вичерпали сироватку-жентицю з молодого сиру і повибирали із залізного кітла крихкі запашні рум’яні букати на чисті, застелені марлями жолоби, де він собі стікав і підсихав. Скінчився фільм; доярки, вівчарі і бовгарі повиходили стривожені, заплакані, а я тамувала в душі птаху добро-творчу — я не лиш була при народженні сиру, перетворення його в масну поживну бринзу — сама своїми руками чинила це велике дійство; таке мені щастя випало цієї липневої неділі на Скуповій, Моя дочка Оленка вчилася триматися у сідлі, кінь був з гуцуликів, терплячий, як давній учитель, розумів, що міська дитина кладе ногу в стремено перший раз, і, якби міг, сам би підсадив. А я пішла уверх, під чугу, отам, на вершечку Скупової, — на Тринозі, відбувалися розигри лісних дівчат у перший понеділок Петрівки. Ця Петрівка завше у червні, але не в однім часі — щороку міняється. У календарі 1989 року її початок припадає на 26 число, а 1939 року — 50 літ назад — Петрівка зачиналася 5 червня, тоді він ще у гуцульськім календарі звався гнилень. У цьому старому часоводі читаємо: 5 гнильня Розигри. У теперішніх цього старовіцького свята уже нема. А жаль. І за тим, що перестали друкувати, як давно, під кожним місяцем немало корисні отакі ґаздівські пригадки: “Полонинський хід. Приріхтувати начинє полонинське. Почистити царинки по худобі. Парити вовну. Чистити і прєсти на сукно і ліжники, Сапати городи і грєдки. Почистити стайні, подвір’я замешканих домів...На полонинах зчєста (що 2-З днина) перемішувати овечі кошари. Уважєти, щоби маржина не стала в грузи. Ватаги і дійнарі кождий раз повимивати руки до доєня і по доєню. Файно чистити дійки. Дійниці і все начинє випарити окропом з содов. Добрий глєг і чисте роблене будзів даст добру й дорогу бриндзу”.

Ніби все само собою зрозуміло, а все ж не зайве і нагадати. Тоді не ходили комісії, не було Агропрому з його вказівками. Тоді виробляли, споживали. Як робили, так мали. І. свята-неділі тримали, і все встигали. Робили для себе. А недбалого зневажали. У Жаб’ю була спеціальна школа, де докладно вчили господарювати на селі. Змалку.

Іду під верх та й думаю собі про вуйка Івана, що назавше полишив село та й живе у полонині. У лісах. Там йому панить. “Як уже жити на цім світі, то на самім його вершічку”, — казав якийсь гуцул з верхів. Як він десь там сам, без нікого? Степан Пушик назвав мого вуйка — “дикий чоловік”. Може, справді так ліпше...

Під ногою щось хруснуло, і запахло цибулею. Намацую рукою — цибулька. Згадую мамине: цибуля ведмежа, або чісник повітрулин.

Це нявки-повітрулі на розійграх співають тонким голосом, перед Іваном. Отут, наверху Скупової. Отут? Аж незатишно стало. Як буває — ідеш-пориваєшся, на протязі багатьох років думаєш, а коли зблизишся — стає варко гей, боязно. Аж дух забило. Чи то у вухах щось так само собі, чи таки писк вчувається... Ю-ві-і-і... Отак, так — мама вповідала. Вони малими в полонинах не раз чули. Лиш не можна відкликатися, бо нараз тут зробиться. І... оманить? Заведе у ліс, оманить ще більше, у лісі уже лишається та людина, межи люди не йде; уже не умивається, “Отченаші” не говорить, а як загине там, то душу його озьме мана. Люди мають святкувати Розигри, аби нявки, як справляють весілля, не взяли з собою, не заманили співом. Здавен-давна приказують, що на Розигри, як нявки гуляють, плєшуть та співають, не вільно робити нічого, лиш святкувати... Цікаво, чи вуйко Іван має з ними дочиніння?..

Отут, на Тринозі, завершується гуцульський світ. Отут вони по полудню в той день щовесни данцюють, граються. Якби ліг спати та нетвердо спав, то би їх видів, але конче треба мати зілля оделен, гадячий часник або лукатий при собі. Нявки граються та позирають скоса на сплячого, наспівують:

А взяли би, кажуть, що й не чув би, не видів коли, Це казки, байки все? Ага, кажуть ще: як опинишся вночі у пущі, у лісі, на полянці або в іншім якім варівкім місци, то кажи собі байку, сам собі говори, — уже безпешно. Для того кажуть байки діточкам увечір, бо лісна може й дитину обмінити. Своє покладе у колиску, а людське забере. Дмитро Бельмега — поважний ґазда з мого села, гори сходив недавно, аби ту лісну вздріти. Дома жінка, сини великі, а його понесло старою вірою. Бо дєдя вповідав, що видів. Нічого Дмитрові не показалося. На то треба причини. Перший раз той образ туманить у сні, виглядає сплячому, як його кохана, котру не може забути. Аби ‘му снилася дев’ять ночей і аби встидався і нікому не вповідав, то в дев’ятий день може ‘го втуманити, що піде за нею, куди та схоче. Вже тогди вона має до нього таку міць, як нічого ніколи не мало. Вона собі приходить будь-коли ввечері і видурює з-межи людей, приходить, сміючися і співаючи голосом коханої. Ти їй кажеш слово — вона повторює, ти до коня “тпру”, а вона собі — “тпру”, ти щось погадаєш, а вона — виповість, ти вправо — і вона туди, ти назад — і вона посувається задки. Боїться обернутися, бо то би її викрило. Бо вона файна, як та краля спереду, а ззаду... всю утробу видно. Ніби тому так, що вона з тої нехрещеної, тайно погубленої дитини робиться — не має крижми, то й непокрита ззаду. Як вона вже котрого вчепиться та любиться з ним, то йому все йде рукою; коли той є вівчар — його вівці находять найліпшу пашу, їх не рушить ведмідь. Самі вернуться на місце, де бісиця з вівчарем кохається. Вона так чіпляється: кличе по імені вівчарів. Наколи котрий обізветься — зараз до нього пристане. Він уже не годен її скараскатися. Чоловік такий змізерніє, пожовкне, уже не має в лиці цвіту. От якби ще дістав собі кордач — пояс, що ним піп оперізується. Той кордач має під себе постелити. Пильнувати, аби не лягла з лівого боку. А як когути зачнуть піяти, оперезати її тим кордачем і затримати до білої днини. Вона ся відступить.

Розказував мій дідо Мирін, що його полонинський сусід Федьо Дзюбак через дурничку мало не впався їй у руки. Запіворило, а він обізвався, гадав, що то хтось із села іде увечір та подає голос. А то вже близенько завищало. Він перепудився, замкнувся у стаї, наклав ватру, каже “Отченаш”, сокиру з рук не випускає. “А чого ватру?” — питалася я у діда. “Та бо вона ватри боїться, її на ватрі лісовий пече”.

А бутинарі-керманичі з лісосплаву таке вповідали. Запищала, заювікала, котрийсь обізвався, а вона прийшла. То взимі. Ватра горить, бутинарі на хвої у колибі довкола ватри сплять. Навішали сушити вбрання на подрю та й полягали струджені спати. А вона сіла собі на ту подрю, на те лудиння і гріється. Сидить така файна дівка, що куда, стілько мужчин, а вона не боїться. Сидить, гріється і співає.

У всіх розповідях вона гарна, має високий тоненький голос, сміється, співає. І ще: нога маленька, дитяча. Що б це все означало? Ідеал гуцульський? Але ж чому спереду тільки ідеальна? А друга половина її противна. Може, поки дивишся, мрієш, і не маєш — то все зідеалізоване? А як скуштуєш сімейних клопотів, нестатків — уже все обертається лихим боком, спротивлюється. Ідеал тьмяніє, гине. А може, то кохання двояке?

Вона мені була симпатична завше. Відколи себе пам’ятаю. 3-межи усілякої гуцульської сили нявка вирізнялася особливою одухотвореністю, потягом до людини, вродою і вірністю одному. Вона не чинила зла задля зла — вона не може бути сама, змушена виманювати, бо відчужена людьми, приречена на лісове життя. Але в тім життю їй тоскно; навіть на свято, коли , пробуджує землю весна, не так студено в босі ноженята, розвивається з деревиною серце, а в нім надія, навіть на тім веселім данцовищу серед посестер вона жалкує, що не має сили взяти маминого синка собі. От кінцева мета гуляння: добути собі пару, викрасти від тих, що її чужиняться, заманити в потоки, такі хащі, аби він уже не дістався до своїх, аби був тільки її назавжди.