Несподіваним рвучким рухом Педро Дорілья відштовхнув обох зразу, хоч ці люди, мабуть, були не слабші від нього самого. Він випростався на весь зріст, очі його виблиснули.

— Е, мабуть, його даремно вивели з вільними руками, — пробурмотів начальник поліції, мимоволі відступаючи на крок ближче до муру. — Як би не почав опиратися…

Ні, Педро Дорілья не збирався чинити опір. Навіщо? Навколо було стільки озброєних ворогів, що про це не варто було й думати. Але він не хотів і того, щоб його хтось вів, підштовхував, стримував. Як відважна людина, що перед розстрілом зриває з свого обличчя боягузливу пов’язку і готова дивитися прямо в очі смерті, так і Педро Дорілья хотів мужньо і твердо дійти до неминучого зараз кінця. У нього вистачить рішучості, він не втратить самовладання перед усіма цими людцями, що зібралися сюди полоскотати нерви кривавою стратою!

Помічники ката завагалися, наче зважуючи міць могутніх м’язів своєї жертви.

А Педро Дорілья стояв самотній на ешафоті, він високо підвів голову і наче вглядався вдалину, шукав когось запалими стомленими очима. Стільки думок, стільки спогадів налинуло на нього в цю останню хвилину! За невловиму мить пролітають вони одна за одною, ці гарячі, нестримні думки, ніби все життя з незбагненною швидкістю проноситься перед ним. І серед тих думок була одна, яка підкоряла собі всі інші, найболючіша, найвразливіша думка про єдину, любиму доньку, чорнооку Марту.

Де вона зараз? Що з нею? Як житиме вона сама без нього, серед чужих людей?..

Доню, доню, хоч би востаннє поглянути на тебе, побачити твоє миле, ще таке дитяче личко, притиснути до серця, поцілувати! Донечко, люба, хоча б хвилинку побути з тобою!

Та навколо самі чужі, холодні, люті вороги, цікаві людці, які зійшлися сюди, щоб розважитися, на власні очі побачити, чи не здригнеться перед сокирою ката зацькована, змучена людина в строкатому арештантському одязі. Не буде цього! Він триматиметься мужньо, хоч би для цього треба було зібрати останні сили, він не здригнеться, оточений байдужими ворогами. Тримайся, Педро Дорілья, тримайся так, щоб Фредо Вікторе, старий і випробуваний твій друг, взнавши про останні твої хвилини, мовив зворушено: "Так, Педро не здав, він пройшов останній шлях з честю, як і належить мужньому робітникові!"

Схудле обличчя Педро Дорільї просвітліло, немов його осяяло якесь тепле внутрішнє світло. Тепер він відчував себе інакше, вище від усіх тих, хто оточував його зараз у цьому замкненому кам’яному мішку. Він обвів поглядом людей внизу, які вороже, але з неприхованою цікавістю дивилися на нього, підвівши голови. їх цікавило, мабуть, що ще зробить цей кремезний, непримиренний ув’язнений.

А, ви чекаєте, хижаки, звірі! Ви хочете ще щось побачити, почути? Гаразд! Педро дасть вам таку приємність, тільки зробить це по-своєму, як він вважає за краще. І гучно, чітко вимовляючи кожне слово, Педро Дорілья заговорив, гнівно кидаючи ці важкі слова в огидні, ворожі обличчя людей, що скупчилися навколо ешафота.

— Ось вам моє останнє слово, кати! Запам’ятайте його! Ви вбиваєте мене, як убили раніше сотні й тисячі інших чесних людей в країні. Ті люди боролися з вами, з кривавими фалангістами, вони загинули за священне діло!..

— Спиніть його! — гукнув обурено начальник поліції. Та жандарми лише перезирнулися: як спинити? Адже ця людина зараз нічого вже не боїться, ніяких погроз, бо вона стоїть перед неминучою смертю…

Педро Дорілья помітив, як помічники ката посунулися до нього. Е ні! Не вийде, панове!

— Не підходьте! — гнівно гукнув він. — Спинити мене вам усе одно не вдасться! А коли скінчу, можете робити що завгодно… та нічого вам і не треба буде робити, я не опиратимуся. Зрозуміли? Отож і краще. Так от, панове, — продовжував він, і в мужньому його голосі забриніла виразна гіркота, — я шкодую тільки про одне. Надто мало, майже нічого не зробив я для того священного діла, за яке вмирали мої друзі. І коли б знов передо мною відкрилося життя, о, я вже знав би, як його використати! Для боротьби з вами, безжальної боротьби не на життя, а на смерть, от для чого використав би я тоді своє життя! Тепер можете страчувати мене, панове. Але рано чи пізно народ стратить самих вас! На вас, гнобителів і кровопивць, впаде його гнів! Хай живе вільний народ!

Начальник поліції люто лаяв коменданта в’язниці:

— І часто у вас бувають отакі сцени? Чортзна-що! Хіба можна припускати таке? Це що вам, трибуна для антидержавних промов чи ешафот? Неподобство! Я вам покажу!

Комендант щось намагався пояснити, але Карло Кабане-рос не хотів його й слухати, вкрай розлютований тим, що йому довелося побачити й почути. Він обірвав коменданта грізним наказом:

— Досить! Кінчайте вже! Страчуйте його!

Та й без того наказу помічники ката вже самі наскочили на Педро Дорілью, схопили його за руки і потягли до плахи. Педро не чинив ніякого опору. Це було б ні до чого. Він зробив останнє, що міг зробити, він висловив катам те, що думав. Хай кінчають.

Він ступив кілька кроків до широкої плахи, біля якої стояв напоготові кат з сокирою, і спинився тут, щоб востаннє на повні груди вдихнути повітря. Підвівши голову, мов не помічаючи зусиль помічників ката, які намагалися схилити його до плахи, напруживши міцне своє тіло, Педро Дорілья дивився на чисте блакитне небо, щоб ще раз перед смертю побачити не огидні обличчя ворогів, а білі ясні хмарки, на які так любили дивитися вони з Мартою…

Мимоволі Мігель Хуанес, як і чимало інших присутніх, також подивився вгору, куди скерований був останній погляд Педро Дорільї, на небо, глибоке, бездонне небо над кам’яним двором в’язниці. І здригнувся. Ні, він, мабуть, марить, він збожеволів, то дається взнаки безсоння, тривожна ніч і втома останніх днів!.. Такого ж не може бути!