Шрифт:
Ти не плач сиротою і серце не край,
Те, що статися має, — те станеться…
Птахи рідні зберуться у Зоряний Край,
А примарне — в безодні зостанеться…
Не ридай, коли птах відлітає удаль,
Те, що з єдності вийшло, — з’єднається.
Неминучої радості знак — та печаль,
Що у серці твоїм одмічається…
Пам’ятай, що розлуки існують на те,
Щоб освячувать зустрічі бажані,
Лише те існування у вічність зросте,
Що тяжкою скорботою вражене…
Він стиснув зуби, сховав обличчя в неї на плечі. Віола захоплено дивилася в небо, щасливо всміхалася зіркам, ніжно пестячи голову коханого…
11
Автобус рушив до космодрому. Пробігають мимо сади, дерева, будівлі, поля й ліси.
Віола в скафандрі. Над нею схиляються люди, підносять до вуст мікрофони. Вона щось їм відповідає, усміхається. Кореспонденти записують, передають в ефір. Все це ніби вві сні. Здається, ось-ось настане пробудження — і зникнуть люди, степ, естакади. А за вікном шелестітимуть каштани, глухо гомонітиме київська вулиця.
Та ось вже з’явився шпиль ракети, наблизився. Автобус зупинився. Дівчина вийшла з нього на бетонні плити, поруч з нею молода супутниця — дублер. Важко ступаючи в незграбному костюмі космонавта, Віола підійшла до групи людей, які ждали її. Ось президент Академії — він ласкаво мружить очі, підбадьорливо киває їй. Поряд повний високий вчений з сивою шевелюрою, нахмурений, суворий. То конструктор ракети, керівник експерименту. І Грабер тут. Професор нервово потирає руки, роблено всміхається. З-за його спини виходить Віктор, зустрічається поглядом з Віолою. Вона не одвела свого погляду, хоч і важко витримати той німий поєдинок. Майже фізично відчула, як він благає її: “Не треба, не треба, не треба робити того, що ти задумала!..”
“Треба, Вікторе, — мовчазно відказує Віола. — Я не можу інакше. Я сама себе зневажатиму, якщо відступлюсь!..”
Вона, піднявши руку, прощається з усіма дружнім жестом, йде до ліфта, піднімається по східцях. Ще раз прикладає долоні до грудей, схиляється в поклоні.
Ліфт несе її вгору. Чужі ласкаві руки допомагають зручно вмоститися в кабіні супутника. В навушниках турботливі голоси, що запитують про відчуття, настрій. “Дякую, друзі чудові, дякую, Земле, мені добре, мені більше нічого не потрібно. Я — готова!”
Хронометр відлічує останні секунди. Останні миті її перебування в земному лоні перед новим народженням. І ось ракета охоплюється стіною полум’я. Грізно реве вогняна стихія, здіймає на своїх крилах гігантську ракету в простір, кидає її, ніби казкову стрілу, у таємничу безмовність неба…
12
Віктор стояв біля головного пульта управління, дивився на екрани зв’язку, слухав короткі фрази операторів. Все те линуло мимо його свідомості. В мозку вогняним шворнем пекла одна-єдина думка: “Що діяти? Як врятувати Віолу? Як її зупинити?”
А інша думка — десь в невимірній глибині єства — застерігала: “Яке маєш право зупиняти? Хто може стати на шляху вогняного вершника?”
Крізь тяжку задуму прорвалися далекі голоси:
— Увага. Сеанс зв’язку. Віоло, ми слухаємо вас…
Крізь тріск розрядів долинає коханий голос:
— За дві хвилини — оптимальне зближення… Проходжу оболонку комети… Ядро вимальовується на моніторі корабля. Воно мізерно мале… Абсолютно сферичне…
— Бачимо, бачимо, Віоло! — радісно відгукується президент. — Це феноменально! Як могла при такій мізерній величині сформуватися така ідеальна форма? Спостерігайте, спостерігайте якнайуважніше! Як апаратура? Як самопочуття?
— Самопочуття в нормі. Апаратура працює чудово. Правда, є незначні перешкоди. Перериваю сеанс. Зосереджуюсь на дослідженні. Виходьте на зв’язок за десять хвилин…
Вікторового плеча хтось торкнувся. Космонавт озирнувся, біля нього стояв директор ОІКПу професор Грабер. Він радісно усміхався.
— Все-таки вона молодець! Га? Які фотографії, яка несподіванка! Феноменально!
Віктор мовчав. Що йому відповісти? Феноменальні спостереження! А якою ціною вони дістануться, ніхто ще не догадується.
Професор з подивом поглянув на Віктора, помітив у його очах тривогу, напруження, очікування.
— Що з вами? Ви хворий? У вас бліде обличчя… мов у мерця…
— Ні, ні! То вам здалося…
Віктор прислухається до слів операторів, але чомусь сеанс зв’язку не відновлюється. Нестерпна тиша залила Всесвіт. Чому так німо? Чому всі затихли? Вчені жестикулюють, у всіх ворушаться губи, а до його слуху не долинає й слова.
І зненацька — ніби грім з ясного неба:
— Корабель падає на комету!