— До побачення.

Сироїжкін, розуміючи, що сталося щось незвичайне, запитально дивився на професора. Електроник незворушно чекав розпоряджень.

Громов, вимкнувши динамік, опустився на стілець. Потім устав, підійшов до великої карти Африки, відшукав, примружившись, потрібний квадрат, пробурмотів:

— Сонні стрільці… Ось вони де…

— Тут за стіною установлена електронна машина, — спокійно сповістив Електроник. — Рессі відчуває її теплове випромінювання.

— Якщо Рессі відчуває, значить, машина працює погодився Громов. — Програма номер два… Що ж це таке? Як же я забув спитати?!

— Усі дані є в машині, — спокійно мовив далі Електроник. — Я можу запам’ятати останні повідомлення. Ох, Електронику, — похитав головою професор, — важкі загадуєш ти мені задачі… Що скаже на все це господар машини?

Він у ліфті. Він поки мовчить. — Електроник слухав і доповідав.

— У твоєму останньому повідомленні є певна логіка…

Громов не закінчив фразу, бо Електроник, сприйнявши професорові слова за схвалення, скомандував:

— Уперед, Рессі!

Рессі стрибнув до декоративної стінки, де в суцільному клубку переплелися тисячі диких істот, відхилив килим, що висів на кільцях. Панель, схожа на двері ліфта, легко піддалась, відкрила вхід до машинного залу.

Електроник, сівши біля пульта машини, читав на екрані мигтючі цифри. Їх було багато — нескінченні колонки цифр, які Електроник миттю запам’ятовував.

Професор мовчки виміряв кроками довгу машину. Ця машина, що підпирала стіни залізними боками, була величезна. Електроник, поглинаючи цифри, скоро дійшов висновку, що йому треба сидіти тут кілька діб.

І Електроник наважився на подвиг, якщо можна назвати подвигом єдине правильне рішення маленької моделі, що мала підкорити собі велику мудру машину. Він вийняв з кругівської машини кілька блоків, переставив деталі, потім дістав з кишені коробочку транзистора й, заховавши її в один з блоків, акуратно поставив усе на місце.

Електроник підключився до машини фон Круга. Тепер він міг не дивитися на екран: він чув усі сигнали машини. По радіо, на будь-якій відстані.

— Я всього цього не запам’ятаю, — скрипуче сказав Електроник. — Мільйони цифр! Надто велика кількість інформації…

Професор поклав руку на його плече.

— Відключись, — порадив він. — Звикати треба поступово.

Учитель оцінив подвиг учня. З цієї хвилини вони знатимуть усі дії фон Круга та його експедиції. Захований у машині передавач настроєний на хвилю Електроника.

— Час повертатися додому. На сьогодні досить вражень, — сказав Гель Іванович, і обличчя його стало смутним. — Час і попрощатися з Рессі.

— Чому? — вигукнули хлопчаки. — Чому попрощатися?

— А чи здатний Рессі за вісімдесять годин подолати понад тисячу кілометрів? — замість відповіді спитав Громов Електроника.

— Здатний.

— Передаси йому дорогою оце завдання. — Професор простягнув учневі папірець.

Електроник пробіг очима формули.

— Він виконає!

— Але чому Рессі не летить з нами додому? — поцікавився Сироїжкін, нічого не розуміючи.

— Сонні стрільці! — коротко пояснив Громов і здивовано глянув на Сироїжкіна. — Стоп! Ти подав ідею! Справді, чому б Рессі теж не полетіти? Навіщо марно витрачати йому енергію! Центральна Африка — це не близько.

Громов та його супутники вийшли з особняка. Таксі рушило в аеропорт. На задньому сидінні поміж двох хлопчаків примостився кудлатий пес. Одним вухом Рессі слухав формули, другим — скупі чоловічі слова про свою силу й спритність. І ще він слухав, напевно, тихі слова професора Громова:

— “І так далі…” Вдало придумано. Ніколи не знаєш, яке випробування чекає попереду. І ось — серйозний іспит. Настав час проявити йому своє “І так далі”…

…Перед відльотом професор Громов подзвонив з аеропорту секретареві фон Круга:

— Вибачте, будь ласка Я забув сказати вам, коли прощався, що пан фон Круг, проводжаючи нас, застряв у ліфті між першим і другим поверхами…

Чорний тер’єр залишився в групі пасажирів, котрі чекали літака в Африку.

…Є два світи, там живуть люди, які називають себе глибинииками. Глибинники рідко бувають у звичних нам містах, а приїхавши, тужать за своєю дивною сферою глибин, де все зігнуто-криве, легко-невагоме, незвичайно тихе.

Перший світ — Космос. Другий — Океан.

Космічна й підводна ери в історії людства почались майже одночасно: після польоту навколо Землі Юрія Гагаріна й спуску в океан Жака Пікара й Дена Уолша. Розвідка Світового океану й планет Сонячної системи привабила людей особливої сили волі й міцності духу — фахівців, які вміли працювати в незвичному й ворожому для людини середовищі. Величезна маса води й бездонна порожнеча космосу — такі різні на перший погляд умови зближали жителів двох світів. Космічні станції і ракети, підводні будинки й кораблі багато в чому були схожі; глибинники так само потребували кисню й прісної води, почували себе відірваними від звичної, твердої землі. Два світи досліджували невідоме, змагалися, жартували один з одного й разом посміювались над тими диваками-землянами, які з року в рік живуть під одним дахом, ходять звичною дорогою на роботу й не збираються пірнути в океанські глибини чи пробігти по пісках Марса.