Негучні оплески свідчили, що доповідач піймав невидиму рибину удачі.

— У цій трагедії треба розібратися. Хтось має відповісти за загибель тисяч тварин!

Гель Іванович Громов говорив із запалом. Уривчасті слова вилітали слідом за маленькими хмарками диму з довгої професорської люльки, й удавалося, кожне слово м’яко вибухає в повітрі. Друзі, яких професор запросив на чашку чаю, бачили, що він хвилюється. Друзі згадували, як колись у цьому кабінеті випробовувались кібернетичні моделі, що їх любив складати господар: черепахи, лисиці, електронний хлопчик. І Рессі, який діє десь за тисячі кілометрів.

— Але що ж таке, врешті-решт, ваш Рессі? — запитав академік Немнонов.

— Твір мистецтва! — Очі Громова радісно блиснули. — Так, так! Як буває шаховий етюд чи літературний твір, так і Рессі — твір біоніки.

Різкі зморшки на обличчі Немнонова трохи розгладилися. Він задоволено пив міцний чай з лакованої, майже невагомої чашки.

— Сподіваюся, Гелю Івановичу, вага Рессі не занадто самостійний?.. Як той червоний лис із найправдивішими у світі очима? — Олександр Сергійович Свєтловидов, наймолодший серед співрозмовників, усміхнувся.

— Ага, он ви про що! — Громов розсміявся, уявивши хитру мордочку свого лиса. — Ви, Миколо Миколайовичу, — звернувся він до Немнонова, — мабуть, не чули про цей випадок. — І він розповів, як рудий лис довго водив за ніс його, не кажучи вже про працівників міліції, поки якось в ньому не скінчився заряд електроенергії і втікач не зупинився.

— Але Рессі…

— Рессі, — жваво підхопив професор, — був винайдений, як ви розумієте, не для боротьби з фон Кругом та його сонними стрільцями — зовсім для іншої мети. Я довго вивчав нервову систему людини й дійшов висновку, що в інформації, яку вона передає, є великі прогалини. Ми часто не бачимо світ таким, яким він є, навіть таким, яким його бачить дитина. Недаремно кажуть, що всі діти — талановиті художники: вони сприймають все яскраво й точно. Словом, у мене виникла потреба глянути на світ іншими очима, осмислити його заново й цілком. І насамперед — уявити, як ставляться до природи й людини звірі, птахи, морські мешканці. Тут, як зрозуміло, головне — збереження тваринного світу планети. За взірець я і взяв здібності різних тварин, їхню особливу чутливість, їхній хист, а Електроник за схемами збудував модель…

— І непогано впорався із завданням, — зазначив Свєтловидов. — В сутичці з сонними стрільцями Рессі довів слушність ваших ідей.

— Річ ще в тому, що Рессі має свободу дій, яка допомагає йому виконувати всі завдання. Між іншим, його поводження у тваринному середовищі цікаве. Якимось чином йому дуже добре вдається впливати на них. Щоправда, антилоп він не зумів врятувати.

— Я гадаю, — розмірковував уголос Свєтловидов, — що, вдаривши по пеленгатору в машині командира стрільців, Рессі замкнув якісь контакти. Антилопи, що носили в собі радіокулі, дістали больовий удар і повели за собою стадо. Звісно, це тільки припущення, яке вимагає перевірки… Сам Рессі, мабуть, не відчув подразнення…

— На щастя чи на нещастя для себе, Рессі не має нервів, — сказав професор. — Куля сидить у його товстій шкірі… Проте якщо Олександр Сергійович має рацію, то це небезпечна своїми наслідками історія.

Господар налив гостям чаю.

— Просто не віриться! — порушив мовчання старий академік. — Якась дикість у наші дні — сонні стрільці, радіокулі, нарешті, доктор Круг. Ми будуємо машини ймовірного майбутнього, а стикаємося часом з неймовірним, відсталим світом!

— Такі, як фон Круг, — спокійно й суворо промовив Громов, — знищили дуже багато чого на землі: савану й прерії, гепардів і лінивців, квіти й трави. Знищили, так і не збагнувши всієї цінності для людей цієї спадщини природи. А тепер зазіхають на все інше.

— “Вільне підприємництво”, яким так пишаються фон Круг та його компаньйони, й справжнє майбутнє людства несумісні. Фон Круг — людина з минулого, він руйнівник.

— Я вдячний вам, Миколо Миколайовичу, за те, що ви підтвердили мої думки. Останнім часом я так міркував: що чекає на людей, якщо вони поступово знищать природу? Без лісів, трав, тварин — без звичного за мільйони років світу людина просто переродиться…

— Не будемо чекати, поки сфінкс засміється, — жартівливо зробив висновок Немнонов, і його співрозмовники згадали виразний стародавній напис на базальтовій стіні: “Коли людина дізнається, що рухає зорями, сфінкс засміється і життя на землі вичерпається”.

Десь у чорноті космосу, над цим будинком, над містом, над Землею кружляли міжпланетні станції, мчали ракети й супутники, але людина ще не знала, що рухає галактиками, які розбігаються в різні боки… Сфінкс — вічний собака фараонів — мовчав…

— Ви попередили Раду охорони тварин? — запитав академік.

— Не тільки попередив, — обізвався Гель Іванович, — а й дістав завдання. Завтра лечу з Електроником в Індію.

— З Електроником? — Свєтловидов від несподіванки підвівся із стільця.

— З вашого дозволу, — іронічно вклонився Громов і від душі розсміявся, побачивши здивування на обличчі колеги. — В цій історії все незбагненно переплелося: діти, звірі, сфінкси, тропіки й ще один старий неуважний професор. Авторитетно можу вам заявити, що досі не навчився розмовляти формулами, як Електроник. Моїм Рессі дивовижно вправно керує саме Електроник. І ще його давній приятель Сироїжкін.

— Це той самий, — втрутився академік, — що видавав себе за Електроника?

— Цілком вірно, тільки все було навпаки… Крім того, я вже розповідав, як Електроник тримає зв’язок з машиною фон Круга й дістає всі звіти сонних стрільців. Як бачите, я буквально ні на один день не можу розлучитися з Електроником.