Замба йшов повагом, зриваючи й перемелюючи гілки, і в череві його гурчало, ніби там працював старий двигун. Кінець одного бивня у Замби був обламаний. В сутичці з диким лютим махна, бродячим слоном без бивнів, але з дуже сильним хоботом, Замба трохи зіпсував красу своїх довгих кістяних стріл, зате врятував господаря.

Професор Громов, оглядаючись на всі боки, не зовсім уявляв, як вони на слоні наздоженуть сонних мисливців, але раз інспектор сказав: “Піймаємо”, йому годилося вірити.

— Носоріг. — Радж Манас обернувся до гостя й простягнув руку.

Очевидно, попереду була багниста яма, де блаженствував носоріг; сірий панцир спини, нашорошені вуха та войовничо зігнутий ріг — це все, що було видно подорожнім. Почувши тупіт Замби, носоріг виліз із ями, а за ним вискочило маля. Крізь багнюку було видно, що в малюка рожева шкіра.

Нагнувши голову, виставивши небезпечний ріг, самиця кинулась на слона. Вона наближалась із форканням і хрипом; за нерозважливо хороброю матір’ю стрибало маля. Замба не звернув, він лише уповільнив крок і підняв хобот. Інспектор не ворухнувся.

Підбігши до спокійного Замби, самиця підвела голову. Розлючені очі втупилися в людей.

— Вкусить чи не вкусить? — пробурмотів інспектор.

Він знав: індійський носоріг рідко колеться рогом — найчастіше кусає противника.

Несподівано позаду пролунало якесь ревіння. Інспектор обернувся. Кричав хлопчик з незворушно спокійним обличчям.

Носоріг круто повернувся і, звільнивши стежку Замбі, кинувся з малям навтіки, показавши короткий товстий хвіст, який забавно увінчував його панцир.

— Ваш Е-лек-тро-ник, — сказав інспектор професорові, насилу вимовляючи важке ім’я, — знає мову носорогів?

— Трохи знає, — відповів Гель Іванович. — Вивчав у школі. — Громов усміхнувся, згадавши, як він навчав колись Електроника різних премудростей.

— Він може бути хорошим махаутом, — стримано похвалив Радж Манас. — Замба тільки один раз тікав від носорога, і сьогодні мій гість допоміг йому.

Вони рушили далі. Електроник хрипло промовив:

— Тигр.

— Де тигр? — пошепки спитав Громов.

— Я не бачу, — проскрипів Електроник. — Але я чую крик павича: мейоу!..

— Він має рацію: поблизу тигр, — підтвердив інспектор. — Бачите?

Замба кінцем хобота стукав по втоптаній стежці, видаючи глухий металічний звук. Він, як і павич, учув тигра.

У траві промайнула червоно-чорна спина, потім висунулась кругла голова з пухнастими баками. Блідо-голубі очі байдужно глянули на мандрівників. Замба ступив крок уперед, погрозливо хитнув бивнями. Він не боявся великої кішки, лише згорнув кільцем уразливий для гострих зубів хобот. Кілька хвилин слон і тигр вивчали один одного. Але досить було Громову ворухнутися, як кішка, мигнувши смугастою блискавкою, зникла за скелею.

— Королівський, — зазначив Громов, з цікавістю дивлячись услід триметровій кішці. — Не вдалося йому полювання.

— Сполохнули, — сказав Манас. — Ми ще зустрінемось з цим багхом, професоре. — Багхом індієць називав усіх тигрів свого лісу.

Він добре знав кожного “в обличчя”, норов і повадки, хіба що не давав їм імен.

Тигр полював за малям носорога, якого вигнав з теплої ями Замба. Можливо, у відкритому погляді тигра й був німий докір слонові: навіщо ти позбавив мене улюблених ласощів?.. Але тигр, звичайно, не знав, що поряд відбувається ще одне полювання, що його самого вистежують невидимі противники — сонні стрільці!..

Слон швидкою ходою обігнув скелю, й Інспектор, подавши знак махаутові, зупинив Замбу, сплигнув на землю.

Під розлогим деревом стояла клітка з найміцнішого бамбука. Підняті з двох кінців решітки немов чекали якогось в’язня.

— Вам краще лишитися тут, професоре, — порадив Радж Манас, знімаючи з плеча рушницю.

Громов, наказавши Електроникові чекати, зліз із слона й рішуче попрямував за інспектором. Вони зникли в густому чагарнику.

Замба підійшов до дерева, став ласувати соковитими гілками. Погонич усівся в тіні. Електроник кружляв біля клітки.

Тишу обірвав постріл. Електроник завмер. І тут прямо на нього вискочив із заростей тигр — той самий, з блідо-голубими очима, який полював на носорогове маля. Граціозними стрибками промчав він на м’яких лапах за два кроки від Електроника. Маленька червона пляма проступала на смугастих грудях.

Електроник вигукнув протяжно-жалібно: “Вау!.. Хуаб… вау!” Мабуть, ніколи ще у своєму дивному електронному житті не бігав він так швидко — швидше, ніж будь-який знаменитий спринтер, бо тигр, зачувши знайомий сигнал тривоги на своїй мові, миттю повернув і стрибнув услід.