Сироїжкін придумував плани помсти й один за одним відкидав їх. Ласо, яким можна заарканити й прив’язати ворога до дерева, напад у темряві, навіть допомога приятелів — десять міцних кулаків — усе це Сергієві не подобалося. Лишалося знайти чудодійні краплі, які вдесятеро збільшують людські сили, й викликати кривдника на бій. Але ж де дістанеш такий рецепт?

Несподівано сильні руки підхопили Сергійка й підняли високо вгору.

— Ось він! — закричав хтось оглушливо гучно. — Качай його!

Сергійко отямився. Він побачив прапори, спортсменів у яскравих майках і великі білі літери на червоній полотнині, низ впадали в око, — ФІНІШ. Якісь люди несли Сергійка, піднявши над юрбою і кричали:

— Знайшли! Знайшли! Ось він — чемпіон!

Натовп обертався, розступався, роздивлявся Сироїжкіна, а він тільки кліпав віями й крутив головою.

Хтось узяв його за руку, потримав, ідучи поряд, і здивовано сказав:

— Пульс нормальний! Не серце, а годинник!

— Він не захекався! — захоплювався інший болільник. — Легені — мов ковальські міхи!

— Чемпіон… Чемпіон… — повторювали всі навколо.

Сергійка поставили перед високим міцним чоловіком у білому костюмі з червоною пов’язкою на рукаві.

— Як тебе звати, хлопчику?

— Сергій Сироїжкін, — здивовано сказав несподіваний чемпіон.

— Де ти живеш, де вчишся?

— На Липовій алеї. У школі кібернетиків.

— Товариші! — закричав суддя в білому костюмі. — Невідомий бігун — Сергій Сироїжкін! Він живе тут, у Жовтневому районі!

Юрба загула.

— Молодець, — сказав суддя СироГжкіиу. — Вітаю!

— А за що? — здивовано запитав Сергій.

— Молодець, — повторив суддя. — Ніколи не треба зазнаватися. А завтра приходь о п’ятій годині на стадіон в секцію легкої атлетики. Ось тримай. — Він дістав блокнот, одірвав аркушик і щось швидко написав. — Тут адреса й моє ім’я. Приходь обов’язково. Талант треба розвивати.

Він обернувся до інших суддів:

— Я гадаю, можна зарахувати біг Сироїжкіна.

— А я протестую! — різко відповів суддя у тренувальному костюмі. — Сироїжкіна немає у списках команди..

— Зарахувати! Зарахувати! Зарахувати! — галасували болільники. — Він з нашого району!

Судді стали сперечатися, а Сергійко тихо відійшов убік, стискуючи в руці аркушик. Чемпіона по-дружньому плескали по плечу, йому говорили підбадьорливі слова, хтось сунув йому морозиво. На нього дивувались, як на чудо.

А чуду було дуже незручно. Чудо все ще нічого не розуміло. Чудо вибрало в галасливому натовпі спокійного товстуна з палицею і боязко запитало:

— А що сталося?

— Ні, ви тільки подивіться на нього! — голосно сказав товстун, налякавши Сергійка. Тікати було нікуди: навколо вже стояли щільним кільцем болільники. — Він навіть не розуміє, що натворив, — говорив далі товстун, постукуючи палицею об асфальт. — Талановитий і чистий душею!.. Так от, — товстун нахилився до Сергійка, — наш район програвав естафету сусідам. Ми вже вирішили, що діло пропаще. Лишався останній етап на чотириста метрів. Наш стоїть, чекає паличку, а суперник уже біжить, тільки п’яти миготять. Як раптом, де не візьмися, — ти! Вихопив у нашого недотепи паличку, наздогнав першого, випередив його, розірвав стрічку й зник. Просто поталанило, що ти живеш у нашому районі. — Товстун раптом змахнув палицею і проголосив: — Зарахувати Сироїжкіна!

— Зарахувати!!! — підхопили люди, які стояли довкіл.

Сергійко сунув аркушик у кишеню, непомітно вибрався з натовпу й кинувся щодуху геть. Він не розумів, чому тікає від яскравих прапорів і галасливих болільників, а не підійшов до головного судді й не пояснив помилку. Всі ранкові пригоди — рішимість стати фізиком, сонце, що вдарило у вічі, прагнення помсти, несподівана слава, — все змішалося в Сергійчиній голові й гнало його вперед. Мабуть, тепер він і справді міг установити рекорд. Тільки серце калатало, як шалений маятник, а з легенів виривався якийсь дивний свист.

Він вискочив на стрімкий берег річки, упав на траву й довго лежав нерухомо, із заплющеними очима, наслухаючи удари в грудях, ловлячи ротом повітря. Віддихався, перевернувся на живіт і помітив недалеко в кущах синю куртку. Куртка як куртка, звичайна куртка. І все-таки щось у цій куртці непокоїло Сироїжкіна. Щось чорне, маленьке, блискуче стирчало з-під синьої куртки. Сергійко подивився уважніше й вирячив очі: це була невеличка штепсельна вилка для вмикання в мережу.

Сергій ніколи ще не бачив курток, з-під яких висуваються такі незвичайні хвости. Тому він тихенько підповз до куща, обережно взяв вилку і потягнув до себе. Куртка здригнулась, заворушилася. З-за куща прямо на Сергійка виліз дуже знайомий хлопчисько.

Ні, зовсім незнайомий! Це був хтось чужий. Але цей “хтось” був викапаний Сироїжкін. Сергій дивився на нього широко розплющеними очима, і йому здавалося, що це він сам виліз зараз із-за куща й дивиться на забіяку, який сіпнув його за куртку. А хлопчик у синій куртці, живий двійник Сергійка, теж завмер і дивився у вічі Сироїжкіну. На обличчі його нічого не відбивалося — ні здивування, ні усмішки. Воно було абсолютно спокійним.

— Це твій штепсель, тобто вилка? — нарешті сказав, отямившись, Сергій.