— У кого ж тоді радите перекваліфікуватися?

— У мислителя-анатома.

— А це ще що за гібрид?

Ірина розглядала мене вимогливо сяючими очима.

— О, ви такі наївні і не здогадуєтесь, що вам доведеться розтинати на частини, розкладати по полицях заплутану історію. Не здогадуєтесь, але пропонуєте — чи не візьмете на себе облік і систематику? Візьму, Георгію Петровичу, коли матиму що обліковувати, що приводити в систему!

Я мовчав, прикидав — на що сам замірився і що можу обіцяти цій жінці? Взагалі-то йду на авантюру, пообіцяти нічого певного не зважусь. А підозрілий замір напевне вимагатиме чималої праці, і я компенсувати її нічим, окрім хороших стосунків, не зумію. А чи не варто, доки не пізно, схопити себе за комір?..

Ірина придивлялася, вичікувала і не дочекалася, сама м’яко повела далі:

— Боягузи в карти не грають, Георгію Петровичу. Ладна з вами йти ва-банк. З вами, Георгію Петровичу, тільки з вами! І не заради давньої дружби, і не тому, що сподіваюсь на тріумф, а тому, що знаю — ви на неосмислене не покличете. Сенс на бочку! Я ж бо навіть із найшвидкодіючою машиною нічого на бочку не покладу. Не мені вам розказувати: машина — дурепа, вміє перемелювати лише чуже. А я служниця цієї дурепи. Ми всього-на-всього ваш костур, Георгію Петровичу.

— Цебто, не знаєш броду, не лізь у воду, — отямився я. — Що ж, шукатиму цей брід. Поки не знайду, не потягну вас за собою.

— Ні, Георгію Петровичу! Ні! Разом поліземо. Костур, який нащупуватиме тверде дно, буде з вами. Інакше навіщо ж ми потрібні, коли брід знайдено?

— Чи відшукаємо брід, чи перейдемо — однаково наперед вдячний вам, Ірино.

Вона норовисто труснула головою.

— Нема за що, Георгію Петровичу. Грішна! Не заради слави вашої, заради власної вигоди… Закисла я без вас. Чорт зна чим тепер займаюсь, технологічні процеси пекарні тепер програмую. Та з цим будь-який більш-менш математично грамотний дячок упорається. Подвигів запрагла! Щоб — «засверби, рука, розвернись, плече»! Василя Буслая у собі відчуваю!

Я зітхнув:

— Подвиги по стовповому шляху ростуть, а я тягну у невідь-які нетрі. Заблукаємо, Василю Буслай, у незнайомих місцях…

— То й заблукаємо, хто нам за це дорікне? Не планову ж роботу виконуємо, а лише задля цікавості… А раптом — вийде!.. Недопитливі на жар-птицю не полюють.

Вона пішла. Я став біля вікна. Вниз у, за вікном, розмішуючи мокрий сніг на асфальті, стадно мчали машини, вогка імла над заклопотаною метушливою вулицею, слизька бруківка, сіре небо, нависле над високими примарними будинками, — тьмяна буденна днина, що не дарує надій, не настроює на мрії, не викликає завзяття.

Над світом неспішно котиться ще один березень, відчувається рання весна, гарчать на московських вулицях машини, розбризкують талий сніг. І десь за суконним небом, у сонячній порожнечі, плаває навколо Землі космічна станція «Салют-6», з’єднана недавно з кораблем, який доправив двох нових добровільних в’язнів в ім’я науки. А я похмуро стовбичу біля вікна, без особливого піднесення вибудовую усе ж таки химерні плани — як прорватися на дві тисячі років назад, у прадавні часи, щоб убити там того, кого найчастіше, найгучніше славили у віках.

Пізніше я часто згадував цей тьмяний день, коли була відлига. Забув навіть його дату, а вона мала бути червоною у моєму календарі. Відтоді все і почалося, доти були тільки мріяння. Того дня я завербував штурмана у плавання по ріці Часу. З того дня я почав відбирати з історії потрібний мені багаж. Тут початок!..

Трапилося це за триста літ до Христа.

До заможного і славного Корінфа нещодавно з’їхалися люди з усіх грецьких міст, і лише вперта Спарта, що поруч — рукою подати — знову нікого не прислала.

Минулого року цар напівварварської Македонії Філіпп змусив визнати себе тут ватажком еллінів. Грізними були його фаланги, озброєні македонськими саріссами — списами, завдовжки п’ятнадцять ліктів. Та взимку він справляв весілля своїй дочці Клеопатрі, виходив з театру, і один з його охоронців, юний Павсаній, встромив йому в бік свого меча.

Ні Фіви, ні Афіни, ні інші міста Еллади не встигли отямитись, як син Філіппа Александр повернув батькові фаланги на південь. Ніхто не зважився боронитись. Корінф урочисто зустрічав двадцятирічного володаря, і звідусюд поспішали посланці, щоб засвідчити йому свою покірність і відданість.

Його супроводжував пишний почет — східна барвистість і еллінська вишуканість уборів, горять на сонці обладунки воїнів. У Корінфі, де мармур колон перетворювали у химерне плетиво пальмового листя, а бронзу у фантастичні квіти, любили витончену розкіш. Та всіх засліплював сам цар. Корінф, що стояв на двох морях одразу і приймав люд з усього світу, ще не бачив у своїх стінах такої людини. Вродливий, як Діоніс, мужній, як Аполлон, Александр з шістнадцяти років командував військами, а вісімнадцятирічним у страшній січі під Херонеєю повів за собою фалангу, що почала подаватися, на Священний загін фіванців, який вважали непереможним. Священний загін поліг увесь — воїн на воїні, жодного не лишилося в живих… З уст в уста по всьому місту з тремтливим переляком переповідали, як Александр недавно відвідав Дельфійський храм. Був «чорний день», коли оракул мовчить, нікому не віщує — ні царям, ні простолюдинам. Але не Александрові… Він підхопив піфію і силоміць поволік її до храму. І піфія вигукнула: «Юначе! Тобі не можна не підкоритись!» «Цього пророцтва мені достатньо», — сказав Александр і відпустив її. Ладен перечити богам, упокорювати долю, недоброзичливці прагнули висміяти його непомірне честолюбство: начебто він, дивлячись на повновидий місяць, плакав від того, що не може заволодіти ним. Та це нікого не смішило, навпаки, дивувало.