І Аппій запопадливо заплескав, намагаючись потрапити в такт. Він плескав, а страх у ньому ріс. Він згадував кинутий з-за плеча центуріона пронизливий погляд лисячої фізіономії. Його запримітили, його мають вивести. За неповагу до імператора. Не вернешся додому. З такими, як він, у Римі не церемоняться.

Сусід старанно не дивився у його бік, їв очима смиренного Нерона, ляскав у долоні.

Аппій плескав і — треба ж! — попадав у такт.

Вистава тривала весь день і всю ніч. Були недовгі перерви, коли дозволялося вийти. Всім дозволялося, але він, Аппій, був на приміті. І Аппій не зважився залишити своє місце. Глядачі тут же на лавках їли, дістаючи хліб і вино з кошелів. Раба, який мав принести Аппію їжу, не впустили. Отже, його треба було розшукати біля входу…

Він сидів і дивився на виставу, нічого вже не бачив, нічого не чув, але з усіх сил плескав, коли плескали всі. Увесь день, і ніч, і ще частину дня…

Він не пам’ятає, як вибрався з цирку. Раб, який вірно чекав біля входу з кошелем їжі, відтягнув його до будинку, де Аппій завжди зупинявся, коли приїжджав до Рима.

Його, дбайливо поклали в ліжко, почалася гарячка…

Він отямився і побачив схилене над ним вузьке смагляве обличчя, уважні темні очі.

— Милість божа зійшла на нас — ти дивишся, і погляд твій осмислений, — промовив незнайомець.

— Хто ти? — слабо спитав Аппій.

— Я лікар, ім’я моє Лукас.

Так і відбулось їхнє знайомство ще у напівмаренні.

Господар дому — багатий купець-іудей. — вже багато років був зв’язаний торговельними справами з Аппієм. Аппій, будучи впливовим в Аквілеї, допоміг йому одержати римське громадянство, тому зараз хворому — кращі покої, уважний догляд і надійний лікар.

Лукас був грек з Антіохії, там він зійшовся з проповідником нової віри. Проповідник цей мучився загадковою хворобою. Лукас його лікував, їздив з ним і по Галатії, і по Македонії, прибув до Рима.

У минулому році страшна пожежа спустошила Рим. Нерон побачив у цьому вину тих, хто навернувся до віри, що невгодна богам, звелів хапати і страчувати. І страти були страхітливі, про них йшли перекази по всій імперії — нещасних одягали у шкури диких звірів, цькували собаками, їх спалювали на вогнищах у такій кількості, що вночі у садах Нерона було так видно, ніби на свята. Сам Нерон сидів у юрбі в одежі візничого й милувався…

У ці дні Лукас загубив проповідника Павла: чи той загинув, схоплений на вулицях серед сотень інших, чи встиг з небагатьма щасливцями прорватися в Остію, де їх чекав корабель, що вирушав до Іспанії, — невідомо. Сам Лукас уцілів тому, що лікував багатого патриція на віллі за містом.

Він був вільновідпущеником, але не з тих, хто здобув волю собачою відданістю господареві, хитрістю і збиткуваннями над іншими рабами. Він заслужив це своїми знаннями, які щедро і з користю застосовував. І слабкий і сильний відчували однакову потребу у ньому. Вугласто-незграбний, не приховуючи своєї плебейської простоти, він ніби щезав, ставав непомітним, коли у ньому не мали потреби, і з’являвся, ставав незамінним, якщо траплялася якась біда. Від його м’якого голосу, від уважного мовчання, від прямого, чогось очікуючого погляду втомлених темних очей спливав обволікаючий спокій, такий рідкісний у цьому розшарпаному, ненадійному світі, де кожного підстерігає невидима небезпека.

Не настойки з трав, і не різкий запах притирань лікували Аппія, а цей нежданий спокій. Страх, що його могли запідозрити в неповазі до божественного Нерона, почав помалу здаватися дурницею. Та й сам підступний Нерон у цьому тихому пристанищі був далекий і примарний, неправдоподібний, як недавній жахливий сон, Про нього просто не хотілося згадувати, він починав вірити, що ще є на світі доброта, є надійні люди, ще можлива неквапна — без недомовок, без утаювань — бесіда.

— Бог заповів, щоб на землі були раби і були пани, — тихо промовляв, схилившись над лежачим Аппієм Лукас. — Та це не означає, що Бог більше любить вас, панів. Рабу він доручив носити найважче — тягар покірності. Що може бути важчим від цього? То невже бог не повийен любити раба? І пан, який пихато зневажає покірність, хіба не йде проти Бога, хіба не карає цим себе?

Тихий голос, але жалить. Аппій пробував обуритися:

— Але хіба раб не лінивий, не брехливий, хіба він ніс би тягар, який заповів йому бог, коли б його не змушували силою? Покажи мені такого раба, який би смиренно скорявся, і я любитиму його!

— Я сам був рабом, — нагадував Лукас з лагідною прямотою, — і мене любили… Так, такі, як ти, пани. Інакше мене б не відпустили на волю.

— Я не мав рабів, схожих на тебе.

— Ти просто їх не помічав, — спокійно заперечував лікар. — їх мало. Так. Більшість рабів не несуть Боже, ось тому Бог і карає їх вашими руками. Ну, а скажи, пане, чи багато хто з вас чинить так, як заповідав Бог? Він заповідав — не вбий, а ви вбиваєте без жалю, навіть пишаєтеся своїм правам убивати. Заповідав — не кради, а ви крадете…

— Я жодного разу у житті ні в кого не крав! — обурився Аппій.

— Невже?.. — засумнівався Лукас. — Ти крав, сам того не відаючи, у свого раба — замість повної жмені оливок давав половину. Ти годував досита своїх волів, та лише не рабів, які на тебе працюють. Може, я брешу, благородний Статілій Аппій, твої раби завжди були ситі?..

І Статілій Аппій мовчав.

— Ось я й хочу сказати, що угодних богу панів так само мало, як і угодних богу рабів. Ніхто з них не любить ближнього свого, як самого себе.