— Дмитре Борисовичу, ви ж обіцяли нам перекласти записане, а не продовжувати скаржитися на долю пергаменту, — поклав йому руку на плече геолог.

— Так, так... Мені, знаєте, важко згадувати про цю сумну подію. Так от, якась стародавня людина писала на цьому пергаменті. Зважаючи на те, що пергамент так швидко розклався, розпався на порох, зотлів у нас на очах...

— Дмитре Борисовичу, знову?

— Ні, це я вже по суті. Зважаючи на це, можна гадати, що пергамент мав вік, не менший як дві з половиною тисячі років. Отже, це був сучасник стародавніх скіфів. Безумовно! Хоча мушу визнати, що текст, як мені здається, нічого не говорить про скіфів. І така обставина дещо ускладнює з’ясування документа... Ну, зрештою, ми з вами спільно спробуємо розібратися, в чому тут річ. Ось що тут написано — певна річ, у вільному, так би мовити, приблизному перекладі, оскільки деякі слова мені, як я вам уже казав, незрозумілі, бо взяті з якоїсь іншої мови. Слухайте, я перекладаю.

Археолог поправив окуляри, ще раз обдивився навколо і почав:

— «Той, хто бажає... знайти поклади, знайде їх. Він піде печерою далі й далі. Він проходитиме весь шлях... як показано на рисунку. Чотири голови пройде він... і три коні. За факелами угору... і факелами вниз він знайде п’яту голову... і кабана. Хай допоможуть йому боги. Там знайде він поклади. Там знайде він золото і... здобуде його... як добував я, Проніс. Я знайшов те золото і залишив його. Щаслива людина прочитає це. Вона візьме рисунок... і знайде поклади, залишені мною, Пронісом». Все, товариші!

В глибокій мовчанці чути було, як дихає Діана. Дмитро Борисович знову протер окуляри, запитливо оглядаючи присутніх короткозорими очима.

— Як розуміти все це? — спитав він нарешті.

— Ну, в усякому разі, це не жарт. Скидається на дуже серйозний документ... на заповіт, скажімо, — зауважив Іван Семенович.

— Та я не про це. Але ж тут дуже важливі відомості, ось я про що. Золото, наприклад, — ніби думаючи вголос, казав Дмитро Борисович.

— Коли йдеться про золото, та ще так певно, ми, геологи, зобов’язані прислухатися, — відповів Іван Семенович. — Між іншим, товариші, вказівки, які дає нам пергамент, проливають світло і на деякі інші дані.

— Цебто?

— Я колись розповідав вам, що свого часу тут, у Гострому бугрі, пробували добувати золото. Пам’ятаєте?

— Так, — підтвердила Ліда.

— Пробували і кинули, бо виходи його були мізерні. і бідні жили переривалися так само близько поверхні, як і мідні... Коли цей пергамент каже правду...

— Тоді?

— Тоді, виходить, золоті жили виникають, як і мідні, знову десь усередині нашого вередливого бугра. Що ж, це дає нам нові, зовсім не передбачені раніше перспективи...

Іван Семенович замислився, обмірковуючи своє припущення.

— Дмитре Борисовичу, а хіба Проніс — це скіфське ім’я? Мені чомусь здається... яке знаю, звісно... але в ньому немов учувається щось грецьке... — зауважила Ліда.

— Безумовно, за своїм звучанням це грецьке ім’я, — ствердив археолог.

— І мова цього тексту теж грецька... бодай і з домішками якоїсь іншої...

— Що ж з того?

— Як же тоді... як же скіфи... при чому тут вони? Ви ж казали, що це скіфський документ.

— Я мав на увазі його вік. Це перше. Друге: Гострий бугор, як і вся ця місцевість, входить до району стародавніх поселень скіфів. Отож, я припускаю...

— А чому ж тоді грецьке ім’я і грецька мова? — не вгавала наполеглива дівчина.

— Ну, греки взагалі могли бути тут теж... наприклад, якісь купці, чи що. Вони проникали взагалі далеко... А зрештою, чого ви від мене хочете, Лідо? Я просто зробив припущення, цілком імовірне. Певна річ, я не можу його зараз довести. А ви вхопилися, наче той докучливий опонент...

— ой ні, Дмитре Борисовичу, це я тільки тому, що не розумію.

— Тим більше, — продовжував археолог, — що в цьому тексті є ще незрозуміліші місця.

— А саме? — поцікавився Іван Семенович.

— Ну, от, наприклад. Що таке «факели вгору» і «факели вниз»? Що таке «чотири голови» і «три коні»? Знов-таки «п’ята голова і кабан»? Що мав на увазі автор?

— Може, це якийсь шифр? — висловила припущення Ліда.

— Ні, не думаю...

І раптом переможно задзвенів голос Артема.

— Товариші, я знаю, що то за голови! Це — оті викарбувані на стінах печери зображення, які ми вже знаходили. Ми поки що бачили тільки перші, ну, вступні зображення. А коли підемо далі, то знайдемо й інші, про які тут іде мова.

— А коні, а кабан? — недовірливо спитала Ліда.

— Як пошукаємо, то, мабуть, знайдемо і їх, — впевнено відповів Артем. — Ти ж не висуваєш замість мого припущення якесь інше?

— Ні, — чесно визнала дівчина.

Дмитро Борисович задумливо пом’яв пальцями борідку, а це завжди означало, що вій зосереджено думає.

— Можливо, що й так, — промовив він. — В усякому разі, доведеться, досліджуючи, зважати на вашу цікаву думку. Поки що припущення Артема — єдине реальне розв’язання загадки з тими головами, кіньми й кабанами... Дотепна думка, юначе!