Тим часом у мерседесі їхали: за кермом – дядечко Ґіві, поряд – Ідея Іванівна, а ззаду – Тетяна Горошко і Пашка.

– Ма, що їм казати? – маючи на увазі під «їм», звичайно ж, телеглядачів.

– А ти що, досі нічого не надумав?

– Нічогісінько. Я в шоці. Це ж прямий ефір!

– Скільки у нас часу на виступ?

– П'ять хвилин.

– Значить так, – зосередилася Ідея Іванівна, – ключові моменти виступу: звертання і прощальні побажання. У середині має бути щось гіпнотичне і дуже тепле.

– Ма, давай без теорії…

– У звертанні ти повинен вжити слово «мої». І сказати це дуже інтимно. Дуже проникливо.

– Мої… – прошепотів з почуттям Павло Іванович. І вийшло це в нього аж надто інтимно.

– Дарагой, Павлик, в тэбэ наканец прарезался чувство юмора! – засміявся за кермом дядечко Ґіві.

Тим часом мамочка продовжувала лекцію:

– У кінці варто пожартувати, щось на кшталт: «Бажаю Вам щасливо пережити стихійне лихо, яке називається «вибори»…»

Усі пасажири «Мерседеса» захіхікали.

– Ти серйозно, ма? – про всяк випадок спитав Пашка.

– Аж надто серйозно, – відповіла та. – І не думай не послухатися.

– Ясно. А чим їх гіпнотизувати?

– Як чим? – здивувалася Ідея Іванівна. – А тим, що ти найкращий. Пригадуєш Карлсона, що жив на даху? Він був найкращим споживачем булочок, найкращим дратуваль-ником хатніх цапів, найкращим викидачем вазонів із вікна…

– Ма, ну, будь ласка, не відволікайся на Карлсонів. Зосередься на мені.

– Синок, у тебе має бути образне, асоціативне мислення. Тому я тобі й згадала про Карлсона. А ти – той, на кого твої виборці чекали все своє життя…

– Як усе просто… А чи вони самі знають про це?

– А ти навіюй, навіюй, гіпнотизуй… І ще одне, – продовжила безцінна Пашина мамочка. – Треба увесь час наголошувати на тому, що ти – свій, що ти один із них. Для цього кілька разів повтори: «Ви знаєте мене… ви добре знаєте мене…» Під кінець промови вони повірять, що вони й справді знають тебе.

– Дарагая, ты просто пэрсик! – промовив свою улюблену фразу дядечко Ґіві.

Однак Ідея Іванівна навіть не прореагувала на комплімент, а із запалом продовжила.

– І треба ще щось трансцендентне…

– Господи, мамо, а це ще що?

– А це те, що ти повинен їм навіяти, переконати їх, що все вже вирішено на небесах. Лише Бог – той суддя, який розсудить. А вони лиш повинні послухати в собі божий голос і не опиратися йому…

– Как красива, чорт пабэри!

– Ґівічок, не чортихайся, – ласкаво попрохала Ідея Іванівна і перехрестилася. – А то він з'явиться і все перепаскудить.

– Кто, дарагая, зъявицца?

– Ну той, рогатий, що не при хаті сказано.

– Какой рагатый, дарагая, каму я рога наставил?

– Господи! Та я про нечистого, цур йому!…

– Мам, не відволікайся! – нервувався Пашка. – Поки що ти не сказала мені нічого конкретного.

– Синочку, не нервуйся. Вже все написано в твоїй книжечці під назвою Доля. Від того, що ти сіпаєш свою мамочку, Доля не зміниться. Якщо тобі судилося бути депутатом, то ти ним будеш, навіть коли виблюєш прямо в камеру… А щоб цього не сталося, уяви себе кимось, хто подобається публіці… Скажімо, Мейсоном із «Санта-Барбари»… Ні, не Мейсоном… Він надто слизький. Може, Штірліцем? Гм-гм. Ні, не Штірліцем. Адже молодь його знає не по фільму, а по анекдотах… Ґіві, думай!

– Дункан Мак-Лауд! – гаряче сказав дядечко Ґіві.

– Ні, – серйозно відказала мамочка. – Дункан Мак-Лауд – безсмертний, отже, аномалія. А народ не буде голосувати за аномалію… Так, хто там у нас ще є в запасі?

– Супермен, – сказав дядечко Ґіві.

– Ні, супермена не любить старше покоління. А в основному воно голосуватиме.

– Може, тоді Павка Корчагін? – чи то пожартував, чи то серйозно сказав наш молодий герой.

– Ти б ще Павликом Морозовим зробився! – зіронізувала мамочка.

– Дарагая, ми пачти на мэстэ, – попередив дядечко Ґіві і проникливо заспівав улюблену грузинську пісню Ідеї Іванівни. – «Цо ти сопели асеа…»

– Ґіві, зараз не до тебе, – насупилася безцінна мама. – Щезни, Ґіві…

– Ти что, дарагая, я же нэ Дэвид Коперфилд!

– Ідея! – вигукнула Ідея Іванівна. – Девід Коперфільд! Синок, перед камерою уяви, що ти – Девід Коперфільд! Все буде чудово! Присягаюся дядечком Ґіві, – розреготалася мамочка і «з почуттям» ляпнула дядечка Ґіві по спині, аж той поперхнувся.