В наступну мить я зрозуміла, що мушу зараз же, негайно подати тобі й Ненкові про себе звістку, бо інакше вам нелегко буде знайти мене у цій позолоченій, розкішній тюрмі, в яку запроторив мене Кара–Мустафа. І я, не довго думаючи, торохнула рукою по шибці й вигукнула щось… Я не назвала ні тебе, Арсенчику, ні брата по імені, щоб не накликати на вас підозри великого візира і його охорони. Я тільки припала обличчям до фат, щоб ти побачив мене. І ти побачив… І Ненка. Цього мені було досить. Я ще встигла помітити, яким здивованим і переляканим поглядом дивився на мене Кара–Мустафа. Мабуть, він так і не зрозумів, для чого я це зробила… А потім мене відтягли од вікна Джаліль і Фатіма. Вони були страшенно перелякані, бо вважали і вважають себе винуватцями того, що сталося. А рани на моїй руці і кров, що бризнула з них, зовсім доконали сердег. Вони добре бачили великого візира і ждуть від нього прочухана за те, що не догледіли мене… Бідолахи! Як вони упадають зараз біля мене! Якими відданими очима дивляться на мене, мов замолюють свою провину. Ну, що ж — я зроблю їм приємне — поїм усе, що вони принесли на срібній таці. Хай заспокояться і забираються звідси геть… Щоб не помітили радості в моїх очах, яку я не в силі більше приховувати…»

Фатіма затягнула зубами вузол і журно похитала головою.

— Дурненька! Що наробила! І собі завдала болю, і нам перепаде…

— Нічого, Фатімо, — сказала Златка. — Мені вже не болить. І я, здається, захотіла їсти… Давай сюди все, що принесла!

У старої служки і в євнуха розпогодилися лиця. Вони ждали, що ця примхлива красуня кричатиме на них, як робила вже не раз, тупотітиме ногами, виштовхуватиме з кімнати. А воно, бач, пронесло! І якщо Аллах не скаламутить розуму цій дівчині, то вона ще, чого доброго, і вигородить їх перед великим візиром… Фатіма, подаючи страву, вже й рота було розкрила, щоб натякнути їй про це, але Златка випередила її.

— А тепер — ідіть! Я хочу залишитися сама… Поїм і ляжу спочивати. Щоб не турбували мене!

Джаліль і Фатіма поспішно вийшли з кімнати.

Златка зачекала, поки їхні кроки заглухнуть вдалині, а потім упала на тахту, і з її очей полилися сльози радості.

— Арсенчику, любий мій! Ти знову біля мене! Яка я щаслива! Тепер мені не так страшно, я буду спокійна, бо знаю, що ти кохаєш мене, любий мій!

Вона довго лежала непорушно, мріючи про ту щасливу хвилину, коли доля знову з’єднає її з Арсеном. Забула про їжу, що стояла на розісланому килимі, про біль у руці, про осоружного великого візира — про все на світі! Перед очима стояв Арсен — посуворілий, потемнілий, але такий дорогий і жаданий!

Непомітно минув час, і Златка заснула.

Прокинулася від неприємного почуття, що хтось дивиться на неї. Серце тривожно забилося — і вона підвелася.

Посеред кімнати стояв Кара–Мустафа. Руки схрещені на грудях. Чорна борода рівною довгою лопатою лежить поверх рук, яскраво вирізняючись на тлі білого одягу. А палаючі очі, здається, пронизують наскрізь і заглядають у саме серце.

Златці стало не по собі. Вона мовчки вклонилась і опустила голову.

— Що трапилося, пташко? — спитав Кара–Мустафа. — Чому ти кинулася у вікно? Тебе хтось налякав?

— Ні, мене ніхто не налякав, ефенді, — знову вклонилася Златка. — Я просто не хотіла їсти… Як бачите, я й досі не доторкнулася до їжі.

Кара–Мустафа ковзнув поглядом по незайманих мисках.

— Але ж треба їсти, голубко. Мені не потрібні кістляві або сухотні жінки в гаремі… Чи, може, готують несмачно?

— Ні, готують смачно, ефенді, і Фатіма з Джалілем припрошують, але… — Златка замовкла і сумно подивилася на великого візира.

— Що — але? Кажи, не бійся! — Кара–Мустафа підійшов і взяв дівчину за руку. — Я виконаю твоє бажання!

Златка хотіла висмикнути руку, та в останню мить утрималась. Подумала: а чому б не скористатися з ласки Кара–Мустафи? І вголос мовила:

— Хіба ж захочеш їсти, коли сидиш у цих чотирьох стінах, як у тюрмі? Зовсім знудьгувалася тут, за ґратами…

Кара–Мустафа пильно глянув на дівчину. Погляд його потеплів.

— Я скажу Джалілю і Фатімі, щоб водили тебе на прогулянку — в сад, на море…

— Дякую, бей–ефенді, — щиро зраділа Златка, бо відкривалася можливість під час прогулянки зустріти Арсена чи Ненка і передати їм звісточку про себе.

І раптом, ніби читаючи її думки, Кара–Мустафа ошелешив її несподіваним запитанням:

— Скажи, голубонько, тобі знайомі ті два чорбаджїї, що йшли зі мною?

Златка відчула, як під ногами у неї похитнулася підлога. Що помітив великий візир? Невже здогадався, що розбила вона вікно неспроста?

— Ні, я їх не знаю, — відповіла якомога спокійніше, хоча голос зрадливо затремтів. — Звідки б я знала чорбаджіїв, що ходять з вами, бей–ефенді?

— Вся справа в тім, що це не прості чорбаджії… Вони довгий час служили в Немирові у гетьмана Юрія Іхмельніскі. Тож ти могла їх там зустрічати.

— Може, й зустрічала, але не пам’ятаю, — вже більш упевнено відповіла Златка, зрозумівши, що Кара–Мустафа нічого підозрілого не помітив у поведінці Арсена і Ненка, а тільки був здивований і вражений її вчинком. — У гетьмана служило багато яничарських чорбаджіїв і татарських мурз… Я добре запам’ятала тільки того, що викрав мене і одвіз паші Галілю, але він не турок, а урус.

Кара–Мустафа, здається, залишився задоволений Златчиною відповіддю, бо на якийсь час замовк, тільки пильно дивився на дівчину, милуючись її красою, а потім легенько потиснув їй руку і спробував притягти до себе в обійми.