— Розумію, — ствердно кивнув головою Спихальський. — Ти намислив правильно, і я допоможу тобі!

— Я вірив у це, тому й поїхав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у Львів.

— Це твоє щастя, що прибув вчасно. Бо якби спізнився на один день — ми б не зустрілися, холера ясна!

— Яка ж причина жене тебе до столиці?

— Не мене одного. Станіслав Яблоновський — а тепер він став великим коронним гетьманом — їде на вальний сейм, а я разом з почтом маю супроводжувати його. Завтра вранці рушаємо… І ти з нами!

— А твій господар? Він не матиме нічого проти?

— Мій господар, побий його грім! — вигукнув Спихальський. — Ти правильно підмітив — мій господар! Щоб ти знав, твій ліпший друг, уродзоний шляхтич Мартин Спихальський, став хлопчиськом на побігеньках у можновладного пана Яблоновського, сто болячок йому в живіт!

— То покинь його!

— Авжеж! Легко сказати — покинь! А їсти що буду? Татари спалили мою хату, пограбували все, що мав, — хоч, правду сказати, і мав мізерію, — і пустили по світу жебраком, голого мов бубон… Тож і мушу тепер за кусень хліба й оце житло служити у Яблоновського, ніби простий хлоп. Що накаже, те роблю, куди пошле, туди їду… Все сподіваюся, що назбираю трохи грошей — плюну на все і подамся в свій Круглик, а там поставлю хатину, одружуся і житиму спокійно…

— З чого житимеш?

— Бачиш, у мене там залишилося кільканадцять моргів землі, — татари не зуміли захопити з собою. Оратиму, сіятиму…

— Це добре діло. То чого ж баришся? Статків тут, бачу, в тебе небагато. На коня — і гайда!

— Е–е, брате, найнявся — продався. Заліз у борги — треба відробляти. До того ж подейкують по секрету, що на вальному сеймі Яблоновського можуть обрати королем замість Яна Собеського. Може, тоді і я піду вгору? — Він гірко усміхнувся.

— О, це щось нове! — здивувався Арсен. — З чого б то?

Спихальський оглянувся, ніби його міг тут хто–небудь підслухати, і по–змовницьки прошепотів:

— Тільки тобі одному відкрию таємницю… Але нікому — нічичирк! Бо пан Станіслав скорий на розправу, шляк би його трафив! Його лайдаки застукають у темному місці, пирнуть ножакою під бік — і поминай раба божого Мартина…

— Ну, ти ж мене знаєш, пане Мартине!

— То слухай… Заплутавсь я тут, мов стрепет у сильці! Навіть сон втратив. А засну — і уві сні не маю спокою, холера ясна!

— Що ж сталося, друже? Кажи толком!

Спихальський ще раз оглянувся і нахилився до самого Арсенового вуха.

— Ти що–небудь про французьку й австрійську партію серед нашого шляхетства чув?

— Трохи чув.

— Ну, так от, пан Яблоновський — коханець королеви, тієї шльондри, яку, одначе, безтямно кохає король, — завжди був прихильником австрійської партії і короля… Може, тому, щоб приспати пильність його ясновельможності, який у себе під носом не бачить, що королева заводить шури–мури з іншим… А це раптом став я свідком і співучасником зради пана Станіслава…

— Як саме?

— З якогось часу до Львова почав навідуватись посланець великого підскарбія сенатора Морштина, верховоди французької партії… Я нічого б і не знав, але одного разу мене покликав до себе пан Станіслав і сказав: «Пане Мартине, я знаю, ти віддана мені людина». — «Безперечно, вельмишановний пане», — відповів я. «То чи не міг би ти, пане Мартине, зробити мені одну важливу послугу?» — «Яку?» — запитав я. «Одвезеш до Варшави листа… Але такого, що мені може коштувати звання великого коронного гетьмана, а тобі — голови!» І тут я припустився великої помилки. Замість того, щоб відмовитись, як підказував здоровий глузд, мов останній дурень, бовкнув: «З радістю, вельмишановний пане!» Ти чуєш — з радістю! Мав би я сказитися на тім слові! І з того почалося… Не встиг я повернутися з Варшави, де таємно пробрався до того здрайці Морштина, як довелося їхати знову. І знаєш, про що я дізнався?

— Про що? — Арсен слухав з пильною увагою, бо відразу зрозумів, що йдеться про дуже важливі справи.

— І Морштин, і Яблоновський стали вважати мене своїм однодумцем і вже не дуже криються від мене… Морштин втягнув у змову, крім пана Станіслава, братів Сапег, а також підкупив багатьох шляхтичів на сеймиках, щоб на вальному сеймі одностайно виступити проти Собеського. Носяться чутки, що Яблоновський погодився з пропозицією братів Сапег обрати його королем… Ти бачиш, в яку халепу я вскочив? Хоч верть–круть, хоч круть–верть, а всюди — смерть! Якщо змовники не прикінчать, то король напевне пошле на шибеницю.

— Справді… Я співчуваю тобі, Мартине, — погодився Арсен.

— Але й це ще не все, — промовив після паузи зовсім зніченим голосом Спихальський.

— Що ж іще?

— Цілком випадково я дізнався, що пан Морштин кожного тижня доповідає про успіхи змовників французькому посланникові де Бетюну, холера б його забрала! А крім того домовляється безпосередньо з секретарем міністерства в Парижі Кольєром і просить у нього грошей для змови… А це вже просто зрада, о Пресвята Діво! Дізнається король — проллється багато крові, полетять голови, а серед них — і моя дурноверха… Ну, що мені робити?