— Арсене, що ти надумав? Іти до гетьмана? — кинулася мати.

— Я повинен усе розвідати. Можливо, їм потрібна моя допомога… То де живе гетьман?

— Його будинок — на тому боці майдану. Якраз перед ґанком — два високі осокори, а на подвір’ї — конюшня та військовий склад, — пояснив дідусь Онопрій.

— А варта?

— Варта тільки всередині… Та біля воріт.

— Ага, гаразд… За мене не бійтеся, рідненькі… Може, ще сю ніч ми всі будемо в безпечному місці. Тільки б поталанило…

Він обняв матір і діда і швидко вийшов з хати.

Хурделиця не стихала. Арсен підняв комір кожуха і, підштовхуваний вітром, попростував через засніжений майдан.

Будинок гетьмана, незважаючи на снігову завірюху, неважко було знайти: всі вікна у ньому світилися. А перед ґанком, як казав дідусь Онопрій, стрімко здіймалися вгору два струнких осокори.

Пересвідчившись, що поблизу нікого не видно, Арсен сміливо наблизився до освітленого вікна і припав до шибки. Однак нічого не побачив: на вікнах занавіски… Він перейшов до другого вікна. Але й тут його ждало розчарування.

Обійшовши півхати, він опинився в дворі. Не помічаючи нічого підозрілого, через замет перебрався до двох яскраво освітлених вікон, з яких долинали голоси, і здерся на прикидану снігом купу дров, щоб заглянути поверх занавісок. Раптом з–за хати вийшло троє. Арсен зразу зрозумів, що це — підпилі старшини, і вилаяв себе у думці за необачність. Тепер доведеться або тікати (а це означало б, що підніметься через хвилину на ноги вся Викітка), або ж піти на ризикований шлях і спокійно, вигадавши правдоподібну причину, пояснити, чому опинився тут, під вікнами гетьманського дому.

Побачивши незнайомця, якого добре було видно супроти освітленого вікна, старшини на якусь мить розгубилися і, зупинившись, мовчки дивилися на нього. Потім один спитав:

— Гей, ти хто такий? Що тут робиш? — Вони оточили Арсена.

— Добрий вечір, — миролюбно привітався козак.

— Добрий вечір, — спантеличено відповіли старшини, приглядаючись до незнайомця. — Ти що за один?

— Мені потрібно до гетьмана… Я прибув із Запорожжя.

— Дідько тебе візьми, як же ти сюди потрапив? Ворота ж охороняються!

— А мене пропустили разом з загоном, який щойно входив до посаду… Ніхто й уваги не звернув.

— Ох, диявол!.. Тс–с–с! Нікому про це ні слова. А то гетьман дізнається — голови всім нам постинає… Лихий би тебе забрав!

Старшини були налякані. Гетьман жартувати не любив: дізнається — враз комусь пропише сотню київ!

— Ходімо з нами! — смикнув один Звенигору за рукав.

— Куди?

— Як куди? Ти ж хотів до гетьмана?

— Але зараз… Пізно вже!..

— Нічого. Всі старшини у гетьмана якраз. Та й сам ясновельможний буде, мабуть, не від того, щоб побалакати з запорожцем. Посли з Запорожжя тут бувають нечасто…

В ту коротку хвилину, поки старшина доповідав Юрію Хмельницькому, Звенигора встиг окинути оком світлицю. Від нього не приховалась і блідість Златки, яка стояла, потупившись, перед гетьманом, і переляк в очах Стехи, котра зразу впізнала брата, як тільки він ступив на поріг, і безмежний подив на обличчях Ненка, Младена та Якуба. Звичайно, ніхто з них ніяк не сподівався побачити його тут, у Немирові, в таку напружено тривожну мить, коли йшлося про Златчину долю і про долю їх усіх. Однак, помітивши застережливий Арсенів погляд, прикусили язики і жодним порухом чи звуком не показали, що знають його.

Та Арсена знали тут не тільки його друзі, а й вороги. Як тільки він вступив у світлицю, мурза Кучук, Яненченко і Многогрішний вражено витріщилися на нього.

— Кара джигіт? — не повірив своїм очам мурза.

— Чорний вершник! — вигукнув полковник Яненченко. — Їй–богу, це він! Провалитись мені на цьому місці!

А Многогрішний, розгублено кліпаючи безвіїми повіками, прошепотів:

— Арсен Звенигора!

Арсен мовчав.

Юрась Хмельницький ступив крок до нього, спитав:

— Ти справді запорожець?

Арсен вклонився.

— Так, ваша ясновельможність, запорожець.

— Чому ж тебе прозивають Чорним вершником?

— Кожен має право назвати іншого як йому заманеться.

Тут наперед висунувся Свирид Многогрішний, вигукнув:

— Не вірте йому, пане гетьман! Не вірте!.. Це ніякий не Чорний вершник! Самі знаєте, що у деяких запорожців імен, як у собаки бліх. Сьогодні він Степан, завтра — Іван, а післязавтра — Гаврило… Насправді ж це Арсен Звенигора. Я знаю його як облупленого. Давно знаю… Це не простий запорожець, а довірена особа самого Сірка!