Та Вандзя запротестувала. Їй хочеться побути на самоті. Вона не суперечитиме, коли пан Мартин супроводжуватиме її наступно–го разу, а зараз вона хотіла б заїхати до монастиря кармеліток, щоб спокутувати гріхи… І ще хоче відвідати своїх подруг, котрі, як вона дізналася, живуть у цьому місті… Невже пан Мартин не дозволить їй цього?

Обеззброєний такими доводами і чарівною усмішкою, якої він давно не бачив на обличчі дружини, Спихальський погодився. Вранці осідлав коня, вишкріб з кишень усе, що встиг заробити на службі в Яблоновського, і вручив Вандзі, яка не приховувала свого тривожно–радісного настрою. Потім поцілував її, як завжди, у щічку і вийшов з двору.

— Все, пане Яне, їду! — вигукнула Вандзя збуджено, вбігаючи до покою Яненченка. — Давайте листа!

Яненченко вийняв заздалегідь заготовлені два листи, написані на тонкому жовтуватому папері, вклав у потайну схованку, майстерно зроблену в роговій оправі маленького дзеркальця, і простягнув жінці.

— Пані, тут ваша і моя долі! Будьте обережні! Люстерко ви повинні віддати тільки господареві харчевні, яка міститься у старому місті, навпроти Вірменського колодязя, — Енверу Кермен–азі… Запам’ятайте — Кермен–азі! Тобто камінь по–нашому… Запам’ятали, пані?

— Запам’ятала, — прошепотіла Вандзя, повторивши кілька разів чуже ім’я, що мало тепер для неї таке велике значення.

— Ну, то рушайте. І хай береже вас Матір Божа!

Він допоміг їй сісти на коня, відчинив ворота. Вандзя окинула поглядом невелике подвір’я, вікна, з яких вона не раз дивилася на схід, туди, де на неї чекало двійко маленьких синочків, високу постать чорнявого горбоносого полковника, котрий невідомо чому вирішив зробити для неї добре діло, і поволі виїхала на вузьку, майже безлюдну вуличку. Позад неї з тихим скрипом зачинилися старі дерев’яні ворота.

Сонце нещадно пекло ніздрюваті скелі над каламутним Смотричем, сірі, похмурі громаддя фортеці і черепичні дахи Кам’янця–Подільського. Спека стояла така, що босою ногою годі було стати на гарячу, мов присок, землю.

В таку післяобідню пору до старовинного кам’яного мосту, перекинутого через глибоку впадину Смотрича, що відділяла півострів, на якому сіріли кам’яниці міста, від материка, на змилених, стомлених конях під’їхали два вершники.

Біля мостової застави точилася суперечка. Кілька яничарів, оточивши невисокого стрункого юнака в польського крою одязі, щось наперебій намагалися втовкмачити йому, а він, мало не плачучи, відбивався від них і пальцем показував на той бік, мабуть, пояснюючи, що йому треба до міста.

Вершники зістрибнули з коней, припнули їх до конов’язі у затінку розлогих в’язів та лип і підійшли до гурту. До них зразу ж повернувся підстаркуватий розповнілий ага.

— Хто такі? Куди їдете?

— Сафар–бей, з Немирова… Їдемо в ставку паші від Азем–аги і гетьмана Юрія Хмельницького. Що тут за базар?

Яничари притихли й озирнулися на молодого красивого агу і його супутника, котрий пильно приглядався до білявого юнака в польському строї.

— Та ось приїхав тут один… Ніяких паперів, по–турецькому розуміє погано. Каже, що йому потрібно в місто, а з якою метою — відмовляється сказати…

— Значить, у нього є якась таємниця, — усміхнувся Ненко і звернувся до Звенигори: — Ну, нам пора їхати. Приведи коней!

Арсен, не спускаючи погляду з юнака, тихо прошепотів, так щоб його міг чути тільки Ненко:

— Чекай… Ти бачиш цього хлопця? Побий мене грім, якщо це не пані Вандзя, дружина Спихальського! Треба її якось виручити…

Ненко бистро окинув оком яничарів і принишклого незнайомця, обличчя якого справді мало скидалося на обличчя мужчини, за якого він себе видавав.

— Ага, я бачу, ви самі тут не з’ясуєте, хто цей незнайомець, — звернувся він до старшого. — Гадаю, буде найкраще допровадити його в місто і передати в канцелярію паші. А там уже розберуться. Може, справді він привіз якісь важливі вісті?

Ага засопів носом, витер з блискучого лисіючого лоба рясний піт і буркнув:

— Якщо ага береться це зробити…

— Мені зовсім не важко: я ж їду туди.

Ага гукнув на яничарів, щоб віддали подорожньому коня і відпустили його. Юнак, видно, не розумів, чому так раптово змінилося ставлення до нього цих грубих, крикливих воїнів, але не став докопуватися причини, а зразу ж скочив у сідло і рушив до мосту.

— Пані Вандзя, не поспішайте, — раптом пролунав тихий голос. — Як трапилося, що ви опинилися тут, у Кам’янці? Де пан Мартин?