— Гадаю, йому можна довіритися?

— Як мені. А що в тебе до нього?

— Не тільки до нього, а й до тебе. Ось доїдемо до того лужка на березі річки, напоїмо коней, пустимо їх попастися і там поговоримо…

Арсен стьобнув коня і риссю помчав уперед, до зеленого бережка, де над сріблястим плесом річки схилилися рясні, тінисті верби.

— Ось тут ми і поговоримо, друзі, — сказав він, коли всі спішилися, напоїли коней і пустили їх, стриножених, пастися. — Бо тут ми маємо розстатися…

— Як то розстатися? — здивувався Спихальський. — Хіба ми далі їдемо не разом?

— Ні, пане Мартине, ми з Ненком маємо повернути на Немирів, пані Ванда — з нами, а ви вдвох з паном Новаком помандруєте до Львова…

— Холера ясна! — розлютився Спихальський. — Як ти хитромудро розсудив, Арсене! А на якій підставі, прошу пана? Я мчав із Львова, як навіжений, для того, щоб покарати тоту шльондру, тоту зрадницю! А ти, виходить, намислив уже по–своєму? Га?.. Ні, братику, так не буде, слово гонору!.. Вона не повернеться живою до Криму, або я не зватимусь Мартином Спихальським, пся крев!

Він стукав шаблею, пирхав, мов кіт, і лаявся, мов перекупка на базарі. Налякана, прибита горем Вандзя знітилась і ховалася за Арсена. Ненко іронічно усміхався, а невисокий, але міцно збитий Новак стояв осторонь, і з його обличчя не зникав вираз подиву, бо він, видно, і досі не міг дотямити, які стосунки зв’язують шляхтича Спихальського і цих не то яничарів, не то козаків.

— Пане Мартине, заспокойся, — примирливо мовив Арсен. — Сідаймо кружка ось тут на травичку, витягаймо, щоб не гаяти часу, з саков хліб та все, що є у нас до хліба, і мирно, ладком побалакаємо.

Він розіслав у тіні, під вербою, широку попону, вийняв сухі турецькі коржі та смажену баранину, поклав усе це на широке листя лопуха. Новак додав окраєць хліба та шматок солонини. І Спихальський, побачивши їжу, замовк.

Всі враз відчули, як зголодніли.

Деякий час панувала тиша. Чулося тільки голосне плямкання Спихальського та форкання коней, які з насолодою хрумкали соковиту траву.

З річки повіяв легенький прохолодний вітерець, остуджував розгарячілі тіла подорожніх.

Коли сніданок було закінчено, Арсен сказав:

— Ну от, пане Мартине, тепер можна й поговорити… Чого ти хочеш?

— Кари на горло! — знову спалахнув невгамовний пан Спихальський. — І хай я буду песій син, якщо вимагаю забагато!.. Не став би ти, Арсене, з Ненком на перешкоді, я вже зняв би з цих білих плечей тоту голову, голову змії, голову горгони, підступної зрадниці!

— Ясно, — сказав Арсен і повернувся до Вандзі. — А що скаже пані Вандзя? Чому вона втекла від свого Богом даного чоловіка? Куди вона простувала? Хто її надоумив так зробити? І якого листа вона несла з собою?.. Все, пані, розкажіть! Нічого не приховуючи.

Вандзя несміливо глянула на чотирьох чоловіків, які оточували її, трохи довше затримала погляд на побуряковілому обличчі Спихальського і тихо почала розповідати.

— Коли я виходила за пана Мартина заміж, то справді кохала його. Але дуже скоро пересвідчилась, що він холодний до мене і почав задивлятися на нашу сусідку, пані Зосю, дружину пана Ястржембського…

— Кгм, кгм, — закашлявся Спихальський і опустив очі.

— Я відплатила йому тим же…

— О небо! — вигукнув пан Мартин, стиснувши кулаки.

— І хоча я зовсім не була закохана в одного пана, я дозволила йому позалицятися до мене.

— Коли б я знав, я убив би тебе ще тоді! — рявкнув Спихальський. — Так усе перекрутити! Моє гаряче кохання видати за холодність!.. І кому дозволила залицятися до себе! На кого проміняла мене! На того зманіженого, бридкого слимака! Тьху!

— Дітей у нас з паном Мартином не було, а тому коли він несподівано зник…

— Зник!.. Люди, ви чуєте? Вона каже — зник! Але ж я обороняв Кам’янець і був узятий турками, шляк би їх трафив, у полон!

— Я зосталася зовсім одинокою, — вела далі Вандзя, не звертаючи уваги на їдкі репліки Спихальського. — Я не знала, де себе подіти, до кого прихилитися.

— Можна повірити!

— А потім трапилося найгірше: напали татари, схопили мене і затягли аж у Крим… Я тяжко страждала, побивалася за домівкою, за рідною землею, ладна була на крилах летіти на свою ойчизну…

— І скоро втішилася… В обіймах у салтана, пся крев! — Спихальський знову затремтів від гніву і схопився за шаблю.

Але Арсен притримав його руку.