Це означало: час побачення вичерпано. Зараз Хотинський викличе таксі, Мар’яна труситиметься в найманій автівці й уже геть не відчуватиме себе діамантом у скриньці. Чому так? Губилася, зрозуміти не могла: що ж усе-таки в голові у Хотинського? Попервах уся та гра з «Паркером»-зв’язківцем інтригувала і збуджувала, та за місяць-другий настирливі запитання все частіше гризли Мар’яну.

– Чому він так ретельно приховує наші стосунки? Чому ми зустрічаємося лише в нього вдома і лише для того, аби займатися сексом? Я би хотіла сходити з ним у кіно… Чи просто йти вулицею, узявшись за руки, – вихлюпувала Полі. – І мама замучила: коли ми вже твого хлопця побачимо?

– Мусь, а раптом він зараз заради тебе від своєї колишньої намагається відкараскатися, – припустила Поля. – І не хоче ускладнень. Ти не журися, роби щось! Ти сніданок йому хоч раз приготувала? Бо ж у мужиків серце в шлунку.

– Я жодного разу не залишалася в нього до ранку, – геть засмутилася Мар’яна. Чому так? Навіть коли інтимні ігрища затягувалися до другої-третьої години ночі, коли Мар’янині очі злипалися – спати! – і тоді Хотинський не залишав коханку в лофті до ранку. Викликав таксі, відправляючи Мар’яну на далеку Воскресенку. До наступного «Паркера».

– Потерпи трохи, як не хочеш втратити його, – сказала Поля. – Однаково так не триватиме вічно. Рано чи пізно йому доведеться приймати рішення. Щось та скаже.

Хотинський мовчав до зими.

В останній день осені, 30 листопада 2013 року, директор вигнав колектив агенції на роботу – зривалися строки рекламної кампанії пивного клієнта і бренд-група Хотинського до ночі мала видати на-гора останню порцію макетів. Збуджена Мар’яна дісталася офісу на годину раніше за інших, та замість працювати, смикалася безпорадно – дві цигарки, третя кава, води, ще покурити чи однаково не допоможе, бо думки тільки про одне! Учора ввечері вона, як завжди, забігла до Полиної лікарні, щоби разом з подругою – на Воскресенку, та Поля і не збиралась додому.

– Ходімо на Майдан! – запропонувала натхненно.

– Що я там забула? – буркнула Мар’яна.

– Ми там з Ігорчиком домовилися зустрітися. Потирлуємося трохи. Треба, Мусь! Ігор каже: чим більше народу прийде, тим краще.

– Полю, ти дурна?! Який «Ігорчик»?! – роздратувалася Мар’яна. – Ми ж заприсяглися: з ким завгодно, тільки не з малолітками! Я думала, ти давно того студента з голови викинула, а ти й досі з ним крутиш?!

– Мені з ним кльово.

– Він на вісім років за тебе молодший!

Та Полі вуха заклало – не чула Мар’яну, швидко кидала речі в сумку.

– То йдеш?

– Іди ти… – Мар’яна одна-однісінька поверталася до батьківської хрущовки на Воскресенці, второпати не могла: от нащо Полька себе губить?! Ще торік вирішили: ніяких стосунків з молодшими за себе хлопцями, бо то геть безперспективно. І весь час озирайся: ніхто, часом, не усміхається вслід нахабно – дівка хлопцеві в тітки годиться.

– Дурна! – Мар’яна дісталася дому близько десятої, вклалася і спробувала заснути, та сон не йшов. Чай, «Наталі», манікюр – дівці й уночі є чим зайнятися. Незчулася, як ранок. Тільки накрилася ковдрою – мобільний: дзень!

– Поль! Якого біса? – на годиннику шоста ранку.

– Вийди… – Полин голос – як із глибокої ями.

Мар’яна злякалася – ох, Полько! Добігалася зі своїм студентиком! Точно образив подружку всмерть так сильно – посеред ночі від нього втікла.

Пуховик на піжаму, сходами вниз. Чого ж ти така дурна, Полько! Певно, серце в шмаття.

…Побачила подругу на сходах першого поверху й остовпіла – лице в крові, пальтечко вовняне розірване, зап’ястки в синцях. Тремтить, у підлогу поглядом затято увіп’ялася, наче там усі точки відліку і всі відповіді. Мар’яна задихнулася, сльози на очі – впала на сходи поряд із Полькою, обійняла її.

– …Не зґвалтували? – спитала обережно, бо й сумніву не мала – посеред ночі Поля поверталася додому і перетнулася з відморозками, яких на Воскресенці повно.

Поля схлипує судомно, ще відчайдушніше вчіпляється очима в підлогу. Мар’яна розгублено зиркає на подругу: не скидається Поля на жертву – пашить німим обуренням і ненавистю. І в підлогу дивиться – наче тримається за неї, щоби не вибухнути, не рознести все навкруги.

– Може… у міліцію зателефонуємо, – ще більш обережно пропонує Мар’яна.

– Мі… ліція… – шепоче Поля, кожне слово, як з-під жорен. – Міліція побила… на Майдані…

– За що?

– Не знаю! Ми тікали… А вони з підворіть… На нас! Кийками… Там… хлопець упав… Я до нього…

– Навіщо?!

– Я – медсестра… Я не можу… інакше…

– Господи, Полько!

– Я впала… Ми лежали… А вони… били…

– А твій Ігор?

– Не знаю… Ми загубилися. Я до того хлопця кинулася… А Ігорчика мєнти відтіснили…

– Зателефонуй йому!

– Сто разів… Не відповідає…