— Власне! Ти б нічого не зрозумів, а може, навіть напав би сам на себе! Невже ти не розумієш? Професорка Макґонеґел розповідала, які страхіття траплялися, коли чарівники втручалися в час... Вони дуже часто помилково вбивали самих себе — в минулому або в майбутньому!

— Ну, добре, добре... — змирився Гаррі. — Це була лише ідея, просто я подумав...

Але тут Герміона штовхнула його ліктем і кивнула на замок. Гаррі витягнув шию, щоб краще бачити далекі вхідні двері. Сходами спускалися Дамблдор, Фадж, старенький член Комітету і кат Макнейр.

— Зараз вийдемо ми! — видихнула Герміона.

І справді, за кілька секунд відчинилися задні двері Геґрідової халупи, і Гаррі побачив, як разом з Геґрідом звідти вийшли Рон, Герміона і він сам. Поза сумнівом, це було найхимерніше в його житті відчуття: стояти отак за деревом і бачити самого себе на гарбузовій грядці.

— Всьо файно, Бікі, — тихенько заспокоїв Бакбика Геґрід. — Всьо файно... — Він повернувся до Гаррі, Рона й Герміони. — Ідіть... Біжіть...

— Геґріде, ми не можемо...

— Ми їм розкажемо, як було насправді...

— Вони не посміють його вбити...

— Біжіть! — гаркнув Геґрід. — Мені тілько ще бракувало, щоб і ви втрафили в халепу!

Гаррі дивився, як Герміона на гарбузовій грядці накинула на нього з Роном плащ-невидимку.

— Швиденько біжіть... Не слухайте...

У передні двері постукали. Прибули виконавці вироку. Геґрід зайшов у хатину, не зачиняючи задніх дверей. Гаррі бачив, як під їхніми — Гаррі, Рона й Герміони — ногами пригиналася трава, чув, як кроки віддалялися. Ті Рон, Гаррі й Герміона пішли... але ці Гаррі й Герміона, що ховалися за деревами, завдяки прочиненим дверям могли тепер чути все, що відбувалося в хатині.

— Де та звірюка? — пролунав холодний голос Макнейра.

— Там... надворі, — прохрипів Геґрід.

Гаррі ледве встиг відхилитися — у вікні з'явилося обличчя Макнейра: він побачив Бакбика.

Тоді почувся голос Фаджа.

— Ми... е-е... маємо зачитати тобі, Геґріде, офіційний вирок. На це не піде багато часу. А потім ви з Макнейром його підпишете. Макнейре, ти також мусиш вислухати вирок, такою є процедура...

Макнейрова фізія в вікні зникла. Настала вирішальна мить — тепер або ніколи.

— Зачекай тут, — прошепотів Гаррі Герміоні. — Я все зроблю.

Знову залунав Фаджів голос:

— Рішенням Комітету знешкодження небезпечних істот гіпогрифа Бакбика засуджено до страти, яку призначено на вечір 6 червня...

Гаррі вистрибнув з-за дерева, перескочив через паркан на гарбузову грядку і підійшов до Бакбика. Намагаючись не кліпати, втупився в люте оранжеве око гіпогрифа і вклонився. Бакбик схилив до землі свої лускаті коліна і знову підвівся. Гаррі почав розв'язувати мотузку, якою Бакбик був припнутий до огорожі.

— ...засуджено до страти через відтинання голови. Вирок виконає призначений Комітетом кат Волден Макнейр...

— Давай, Бакбику — ледь чутно проказав Гаррі, — давай, ми тобі поможемо. Спокійно... спокійно...

— ...про що засвідчують нижчезазначені... Геґріде, прошу підписатися...

Гаррі щосили потяг за мотузку, але Бакбик упирався передніми ногами.

— Ну, пора завершувати, — прокректав голос члена Комітету. — Геґріде, тобі краще залишитися тут...

— Ні, я... я хтів би бути з ним... аби він не почувався самотньо...

В халупі почулися кроки.

— Бакбику, ворушися! — зашипів Гаррі.

Гаррі відчайдушно шарпнув за мотузку, що обв'язувала Бакбикову шию, і гіпогриф нарешті зрушив з місця, невдоволено зашелестівши крильми. До лісу їм залишалося метрів зо три, але з задніх дверей Геґрідової хатини їх і досі було видно.

— Ще хвилиночку, Макнейре, — почувся голос Дамблдора. — Тобі теж потрібно підписатися.

Кроки в хатині зупинилися.

Гаррі знову потяг за мотузку. Бакбик клацнув дзьобом і пішов трохи швидше.

Герміонине бліде обличчя визирало з-за дерева.

— Гаррі, швидше!

З хатини долинав голос Дамблдора. Гаррі ще раз смикнув за мотузку. Бакбик неохоче побіг. Ось вони вже наблизилися до дерев...

— Швидше! Швидше! — благала Герміона. Вона вискочила з-за дерева, ухопилася за мотузку і потягла. Гаррі озирнувся: сховані за деревами, вони вже не бачили Геґрідового городу.

— Стій! — прошепотів він Герміоні. — Вони можуть нас почути...