— То чого ти його знов не посадив на плечі?

— Матінко рідна! Ви ще питаєте? Гобліни билися й кусалися в тій пітьмі, всі через когось перечіпались і били один одного! Ви самі трохи голови мені не зняли своїм Гламдрінгом, а Торін штрикав на всі боки Оркрістом. Несподівано ви зробили один із тих ваших сліпучих спалахів, і ми побачили, як гобліни з вереском біжать назад. Ви крикнули: “Всі за мною!”— і всі мусили бігти за вами. Думалося, всі побігли. Ніколи було рахувати, ви ж самі добре знаєте, поки ми прорвалися крізь варту, вибігли через нижні двері й скотилися сюди. І немає тепер з нами Викрадача, хай йому абищо!

— А Викрадач тут! — сказав Більбо, знявши персня і ступивши в середину кола.

Леле, як вони попідскакували! А тоді закричали від подиву та радощів. Гандальф був вражений, як і всі гноми, та, мабуть, зрадів дужче за них усіх. Він покликав Баліна й сказав тому, що думає про вартового, який пропускає інших без попередження отак просто до гурту. Що й казати, після цього гноми стали куди більше поважати гобіта. Коли досі вони ще сумнівалися, чи той справді такий першорядний Викрадач, як твердить Гандальф, то тепер усі їхні сумніви розвіялися. З усіх гномів Балін був найдужче спантеличений; та всі погоджувалися, що гобіт утнув таки вельми хитру штуку.

Їхня похвала так потішила Більбо, що він лише, посміявся в душі, а про персня не сказав анічогісінько. Коли ж його спитали, як він це зробив, сказав лише:

— О, просто підкрався — ну, самі знаєте, — обережненько, тихенько.

— Ну, то це перший раз таке сталося у мене, — бо досі в моє чатування і миша не могла обережненько, тихенько проповзти під самим моїм носом, щоб я її не помітив, — заявив Балін. — І я зніму перед вами свого каптура.

І зробив це з поклоном:

— Балін до ваших послуг.

— Ваш слуга Більбо Злоткінс, — відповів гобіт.

Тут усі захотіли почути про всі його пригоди, відколи вони його загубили. І гобіт сів на землю й розповів їм усе — окрім того, як знайшов персня. (“Розкажу потім, не зараз”,— подумав.) Особливо гномів зацікавила гра в загадки, і всі здригнулися співчутливо, коли він змалював їм Гам-гама.

— А коли він усівся біля мене, я вже не міг придумати ніякої загадки, — розповідав Більбо, — і я спитав: “Що у мене в кишені?” І він не вгадав за три рази. Тоді я сказав: “Пам'ятаєш свою обіцянку? Іди й покажи мені вихід звідси!” Та він кинувся до мене, щоб мене з'їсти, а я — навтікача, але перечепився через виступ і впав, а він проминув мене в темряві. Тоді тихенько пішов за ним і почув, що він розмовляє сам з собою. На його думку, я знав, де вихід із підземелля, і він вирішив, що знайде мене там. Тоді сів перед отвором так, що я не міг його минути. Тоді я його перескочив і так від нього врятувався, а потім поспішив до брами.

— А сторожа? — спитали гноми. — Хіба там не було сторожі?

— Ого! Там тієї сторожі було повно, та я втік від них. Але застряг у дверях — вони були тільки трішки прочинені — й погубив там стільки гудзиків, — мовив гобіт, сумовито дивлячись на свою подерту одежину. — Але я таки протиснувся У двері — і ось я тут.

Коли він розповів про те, як утік від сторожі та протиснувся у двері,— так ніби то не було надто тяжко чи небезпечно, — гноми дивилися на гобіта вже зовсім іншими очима: вони його поважали.

— А що я вам казав? — засміявся Гандальф. — Золотко Злоткінс вартий більшого, ніж вам здається.

І, сказавши так, подивився на гобіта чудним поглядом з-під кущистих брів, аж той подумав, чи не відгадав чарівник ту частину розповіді, яку він замовчав.

Потім Більбо почав розпитувати Гандальфа: адже він не чув того, що чарівник розповів гномам. Йому цікаво було знати, як їх усіх розшукав чарівник і як їм велося до останньої миті.

Чарівник, сказати правду, був зовсім не від того, щоб ще раз переповісти свої подвиги. Тож він сказав гобітові, що вони з Елрондом, звичайно, добре знали про лихих гоблінів у цій частині гір. Але раніше їхня головна брама була на іншому перевалі, який легше було долати, і там гобліни часто хапали мандрівників, котрим траплялося заночувати біля входу в їхні володіння. Напевно, ходити через той перевал перестали, і гобліни, мабуть, відкрили свій новий вхід на вершині того перевалу, через який ішли гноми, — і то зовсім недавно відкрили, бо ж досі цей перевал був цілком безпечний.

— Треба буде мені якось пошукати більш-менш порядного велетня, котрий би завалив камінням той їхній вихід, — сказав Гандальф, — а то скоро зовсім неможливо стане ходити через ці гори.

Почувши гобітів зойк, Гандальф одразу зрозумів, що скоїлося. Вбивши спалахом тих гоблінів, що кинулися його схопити, він проскочив у щілину в дверях, перш ніж вони зачинилися. Слідом за погоничами й бранцями він пройшов аж до того місця, де починалась велика зала; там він присів і витворив найкращий чарівний фейєрверк, який можна було зробити в тих сутінках.

— Ризиковане то було діло, — зауважив він. — Усе висіло на волосині!

Але ж хто не знав, що Гандальф — великий майстер світляної та вогняної магії (навіть Більбо не забув, якщо ви пригадуєте, тих чарівних фейєрверків на купальські бенкети старого Тука)! Решта всім нам відома — окрім того хіба, що Гандальф добре знав про запасну браму, як він її називав, — ті нижні двері, де Більбо розгубив свої гудзики. Насправді про нижні двері знали всі, хто бував у цій частині гір; але в тих ходах-переходах таки треба було чарівницької голови, щоб вивести всіх де слід.