Отака була його пісня:

Може, й не дуже доладна, але ж не треба забувати, що гобітові довелося складати її самому та ще й під таку гарячу, незручну хвилину. Так чи так, а ця пісенька подіяла, як він і хотів. Співаючи, Більбо все кидав камінці, ще й ногами тупотів.

Тепер уже всі павучиська, що були в тій місцині, посунули за ним: котрі спустилися на землю, а котрі бігли по гіллі, перестрибували, розгойдуючись, із дерева на дерево, чи кидали свої липкі мотузки в пітьму. Вони надбігли на його галас куди швидше, ніж Більбо сподівався. Люті були — страх! Не кажучи вже про камінці, жоден павук зроду не любив, щоб його називали капшуком, а слово “простак”, звичайно, хоч кому образливе. Більбо хутенько перебіг на інше місце, але тим часом кілька павуків відбігло в різні куточки галявини, де вони жили, і вже обсновували галявину, тягнучи павутини від дерева до дерева. Дуже скоро гобіт мав пійматися в густій круговій загорожі з павутиння — так принаймні гадалося потворам. Ставши в самій гущі хижаків, які полювали на нього, прядучи безперестанку свої нитки, Більбо зібрав усю свою мужність і заспівав нової:

Проспівавши це, обернувся і побачив, що останній прохід між двох дерев посновано павутинням, — на щастя, не справжніми тенетами, а тільки довгими пасмами подвійного павучого мотуззя, квапливо протягнутого від стовбура до стовбура. Ось сяйнув гобітів маленький меч. Мить — і павучу пастку порубано на шматки; Більбо, виспівуючи, прорвався крізь заслін.

Павуки побачили меча, хоч навряд чи втямили, що воно таке, і зараз же всією купою посунули за гобітом — по землі, по гіллі, махаючи волохатими лапами, клацаючи кусальцями та прядильцями, вирячивши очища, запінившись від люті.

Більбо завів їх у ліс так далеко, як тільки смів, а тоді, тихіше за мишку, прослизнув назад.

Він знав, як мало в нього дорогоцінного часу, поки павуки отямляться і повернуться до дерев, де висіли гноми. За цей час він мав порятувати товаришів.

Найважче було видертися на високу й довгу гілку, де гойдалися “лялечки”. Хтозна, чи це вийшло б у нього взагалі, якби, на щастя, котрийсь павук не залишив мотузки, що звисала до землі; по тій липучій мотузці, обдираючи шкіру на долонях, він видряпався нагору — й зіткнувся зі старим, забарливим, лихим, пузатим павучиськом, що лишився стерегти бранців і пощипував їх, щоб вибрати собі на з'їжу найсоковитішого. Поки молодші захопилися гонитвою, він гадав побенкетувати собі, але Злоткінс поспішав, і старий кровопивця, навіть не збагнувши, що сталося, відчув гостроту Жала — мертвий скотився з гілки на землю.

Далі — звільнити найближчого з гномів. Але ж як це зробити? Перетяти мотузку, якою підвішено гнома, — горопаха гупнеться додолу з чималенької висоти. Поповзом по гілляці (від чого всі бідолашні гноми затанцювали й зателіпалися, мов достиглі плоди) він досяг першої лялечки.

“Філі або Кілі”,— визначив Більбо за голубим каптуром, що стирчав угорі.

“Мабуть-таки, Філі”,— уточнив за кінчиком довгого носа, що витикався з павутинного сповитку. Перегнувшись униз, він зумів порозрізати більшість павутин, якими обкручено гнома, і тоді вже, попосіпавшись та попосмикавшись, на білий світ виткнувся майже весь Філі. Ох, боюсь, що Більбо не втримався від сміху, дивлячись, як гном розминає закляклі руки й ноги, танцюючи, підвішений попідруч, на мотузці-павутині, немов одна з тих кумедних ляльок, що підстрибують на дротинці.

Якось уже Філі видряпався на гілляку й тоді заходився помалу допомагати гобітові, хоч його й дуже нудило, аж млоїло від павучої отрути та ще від того, що провисів чи не цілу ніч і весь ранок, геть обснований павутинням, — добре хоч ніс лишився вільний, хоч було як дихати. Поки-то Філі протер очі та вищипав ту липку гидоту з брів! А більшу частину бороди мусив він відтяти зовсім… Отож удвох почали вони витягати на гілляку спочатку одного, потім другого гнома й розрізати їхні пута. Жоден із визволених не почувався краще за Філі, а дехто й гірше. Той майже задихнувся в павучому сповитку (бачите, коли бувають корисні довгі носи!), а тому впорснуто більше отрути…

Так вони врятували Кілі, Біфура, Бофура, Дорі й Норі. Сердешний старий Бомбур був такий виснажений (як найтовстішого, його всякчас щипали та штовхали), що просто скотився з гілляки й гепнувся на землю, — добре, що на сухий лист, — і так там і лежав, не ворушачись. Але на кінці гілляки ще висіло п'ятеро гномів, коли почали вертатися павуки — ще лютіші, ніж були.

Більбо незагайно переповз туди, де гілляка виростала із стовбура, й став відбивати натиск потвор, що лізли на дерево. Рятуючи Філі, він зняв перстеника з пальця й забув надягти його знову, тож нині напасники засичали, бризкаючи слиною:

— Ага, тепер ми бачимо тебе, ти, капосний курдуплику! Ми з'їмо тебе, а твої шкуру та кості повісимо на дереві. Ух! То воно ще й має жало? Ну та все одно ми його схопимо й повісимо догори дригом — хай повисить день чи два! Поки все це діялося, звільнені гноми рятували решту бранців, розрізаючи ножами павуче мотуззя. Ось-ось усі гноми звільняться, хоч невідомо було, що станеться далі.

Павуки досить легко спопали їх уночі, але ж то було зненацька і в пітьмі. Цього разу, очевидно, заповідалося на жахливу битву. Раптом Більбо завважив, що декілька павуків зібралося довкола старого Бомбура, розплатаного на землі, і вже сповили його знову й тягнуть геть. Він видав бойовий клич і махнув мечем на павуків, що були перед ним. Потвори швидко відступили, а гобіт почав злазити з дерева і звалився в самісіньку гущу ворогів. Такого чудернацького жала, як гобітів маленький меч, вони зроду не бачили. Як те Жало шугало тут і там! Воно аж сяяло з утіхи, пронизуючи потвор. Шестеро павуків спустило дух, і тоді решта відступила, залишивши Бомбура гобітові.