— Добрячого прочухана, добродію? — перепитав Д'Артаньян. — Чи не надто гостре слово?

— Зате його сказала людина, яка має звичку дивитися своїм ворогам просто в обличчя.

— Ще б пак! Я ж бо знаю, що ви ні до кого не повернетеся спиною…

І, в захваті від свого дотепу, юнак побіг далі, голосно сміючись. Портос осатанів од люті й мало не кинувся битися навкулачки.

— Тільки не зараз! — вигукнув Д'Артаньян. — Згодом, коли ви будете без плаща.

— Отже, о першій годині за Люксембурзьким палацом!

— Чудово, о першій, — відповів Д'Артаньян, повертаючи за ріг.

Та ні на тій вулиці, де він щойно був, ні на тій, на яку вибіг, юнак не побачив нікого. Хоч як повільно йшов незнайомець, він усе-таки встиг зникнути; щоправда, він міг зайти до якогось будинку. Д'Артаньян став розпитувати про нього в перехожих, спустившися до порома, піднявся по вулиці Сени й Червоного Хреста, але все було марно. Проте ця погоня пішла юнакові на користь, бо поки піт заливав йому чоло, його серце зрештою охололо.

Д'Артаньян вирішив спокійно обміркувати події; їх було немало, і всі вони виявилися фатальними: звернуло тільки на дванадцяту годину, а ранок уже приніс йому немилість пана де Тревіля, який не міг не вважати трохи розв'язним спосіб, обраний Д'Артаньяном, щоб залишити його.

А ще він наразився на дві дуелі з бійцями, кожен з яких був здатен убити трьох Д'Артаньянів, — та що й казати, адже це були мушкетери, а він поважав їх так беззастережно, що не тільки в думках, а й у серці ставив понад усіх людей.

Обставини складалися справді кепсько. Не сумніваючись, що його вб'є Атос, юнак, цілком зрозуміло, не дуже турбувався про дуель з Портосом. Проте, оскільки надія завжди останньою згасає в людському серці, Д'Артаньян врешті-решт став думати, що він виживе, хоч, ясна річ, буде тяжко поранений в обох дуелях, і, зупинившись на цій думці, почав докоряти собі на майбутнє:

«Який же я йолоп! Адже хоробрий Атос поранений саме в те плече, в яке я його буцнув, мов той баран. Дивно, чому він не порішив мене на місці, — адже у нього були для цього всі підстави: біль, якого я йому завдав, напевно, витерпів би не кожний. Але з Портосом… О! З Портосом вийшло справді кумедно, слово честі!»

І Д'Артаньян мимоволі засміявся, та в ту ж мить і занімів, озирнувшись, аби пересвідчитися, що його безпричинний сміх не образив когось із перехожих.

«З Портосом вийшло справді кумедно, хоч від цього я й не став меншим вітрогоном. Хіба ж так кидаються на людей і заглядають їм під плащі, щоб побачити те, чого там нема? Він би, зрозуміло, пробачив мені; безперечно, пробачив би, коли б я не натякнув на цю кляту перев'язь, щоправда, натяк був чудовий! Ех! Окаянний гасконцю, ти, навіть сидячи на розпеченій пательні, жартуватимеш! Так от, мій любий Д'Артаньяне, — вів далі юнак, якнайприхильніше звертаючись до самого себе, — якщо ти залишишся живим і здоровим, що майже неможливо, то затям на майбутнє: будь завжди чемним. Хай тобою захоплюються, хай ставлять тебе за приклад. Бути люб'язним і чемним — зовсім не означає бути боягузом. Поглянь-бо на Араміса; Араміс — сама лагідність, сама привітність. А чи наважиться хто-небудь сказати, що Араміс — боягуз? Звичайно, ні! Тож відтепер ти будеш в усьому наслідувати його… Егей! А ось і він сам!»

Отак розмовляючи сам із собою, Д'Артаньян непомітно підійшов до будинку д'Егійона і тут побачив Араміса, який балакав з трьома королівськими гвардійцями. Араміс теж помітив Д'Артаньяна; але через те, що він ще не забув, як саме перед цим юнаком пан де Тревіль давав їм уранці прочухана, і через те, що свідок цієї неприємної розмови таки й справді викликав у нього досаду, — Араміс удав, ніби не бачить юнака. Проте Д'Артаньян, який прагнув будь-що довести свої миролюбні наміри, чемно підійшов до чотирьох молодиків і з найприязнішою усмішкою ввічливо до них вклонився. Араміс ледь нахилив голову, але не всміхнувся у відповідь. Усі четверо одразу припинили розмову й замовкли.

Д'Артаньян був доволі спостережливим, аби зрозуміти, що він зайвий; але він іще дуже мало знав манери вищого світу і тому не відав, як вийти зі скрути, коли, зустрівшися з мало знайомими людьми, мимоволі втручаєшся в чужу розмову. Міркуючи, як би відступити, він раптом помітив, що Араміс упустив додолу хусточку і, поза всяким сумнівом, ненароком наступив на неї ногою. У Д'Артаньяна майнула думка, що наспів час виправити похибку; він нахилився і з найлюб'язнішим виглядом витяг хусточку з-під ноги мушкетера, хоч і відчув — той силкується її втримати. Простягнувши хусточку Арамісові, юнак сказав:

— Гадаю, добродію, вам було б дуже прикро загубити цю хусточку. Вона й справді була розкішно вигаптувана, та ще й мала на одному з ріжечків корону і герб.

Араміс почервонів по самісінькі вуха і скоріше вихопив, ніж узяв хусточку з рук гасконця.

— Оце так, скромняго Арамісе! — вигукнув один з гвардійців. — І ти будеш нам доводити, що посварився з пані де Буа-Трасі, ще й тепер, коли ця прекрасна дама люб'язно позичає тобі свої хусточки!

Араміс кинув на Д'Артаньяна один з тих поглядів, які ліпше за будь-які слова дають зрозуміти людині, що в неї з'явився смертельний ворог; потім, опанувавши себе, він солодкаво відповів: