— Лорда Вінтера! — вигукнув Фелтон.

— Авжеж, — відповіла міледі, — лорда Вінтера. Тепер ви все зрозуміли, чи не так? Бекінгем не повертався до Англії близько року. За тиждень до його повернення лорд Вінтер несподівано помер, залишивши мене своєю єдиною спадкоємицею. Звідки цей удар? Єдиному Богові це відомо, я не звинувачую нікого…

— О, яка безодня, яка безодня! — жахнувся Фелтон.

— Лорд Вінтер помер, нічого не сказавши своєму братові. Страхітлива таємниця мала лишатися таємницею доти, поки вона, як громом, не вразила б винуватця. Ваш заступник не дуже втішався з того, що його старший брат одружився з молодою дівчиною без посагу. Я зрозуміла: мені важко сподіватися на підтримку людини, обманутої в своїх сподіваннях на спадщину. Отож я виїхала до Франції, вирішивши зостатися там до кінця мого життя. Але все моє майно лишилося в Англії; коли у зв'язку з війною сполучення між обома державами припинилось, я стала відчувати нестатки. Мимоволі довелося приїхати сюди; шість днів тому я висадилась у Портсмуті.

— А далі? — спитав Фелтон.

— Далі? Бекінгем, безперечно, довідався про моє повернення, сказав це лордові Вінтеру, вже й без того упередженому проти мене; сказав і те, що його невістка — безчесна жінка, затаврована злочинниця. Мій чоловік помер і не може підняти свого правдивого, шляхетного голосу на мій захист. Лорд Вінтер повірив усьому тим охо*-чіше, що це йому вигідно. Він наказав арештувати мене, привезти сюди й віддати під вашу охорону. Все інше вам відомо: післязавтра він висилає мене за межі Англії, відправляє на поселення; післязавтра він на все життя полишає мене в середовищі безчесних людей. О, повірте, змову добре підготовлено, тенета міцно сплетено, і честь моя загине! Ви самі добре бачите, Фелтоне: я мушу померти. Фелтоне, дайте мені ніж!

З цими словами міледі, ніби втративши останні сили, знеможена й млосна, впала на руки молодому офіцерові. Сп'янівши від кохання й гніву, Фелтон підхопив її й палко пригорнув до свого серця.

— Ні, ні! — мовив він. — Ти житимеш усіма шанованою й незаплямованою; ти житимеш для того, щоб перемогти своїх ворогів!

Міледі відсторонила його повільним рухом руки, хоч погляд її й вабив до себе. Та Фелтон знову обійняв її, гарячково звівши на полонянку очі, немов перед ним і справді було якесь божество.

— О смерть, смерть! — ледве чутно мовила міледі, млосно примружуючи вії. — О, краще смерть, ніж ганьба. Фелтоне, брате мій, друже мій, заклинаю тебе!

— Ні! — вигукнув Фелтон. — Ні, ти житимеш, і житимеш відомщеною.

— Фелтоне, я приношу нещастя всім, хто мене оточує! Залиш мене! Дай мені померти!

— Тоді ми помремо разом! — вигукнув Фелтон, цілуючи міледі в губи.

Аж тут у двері часто й гучно загрюкали. Міледі вже по-справжньому відштовхнула Фелтона.

— Чуєш? — сказала вона. — Нас підслухали, сюди йдуть! Усе скінчено, ми загинули! — Ні, — відповів Фелтон, — це вартовий попереджає, що підходить дозір.

— Тоді мерщій до дверей і відімкніть їх самі!

Фелтон підкорився; ця жінка оволоділа вже всіма його помислами, всією його душею.

Відчинивши двері, він побачив сержанта, який командував сторожовим патрулем.

— Що сталося? — спитав молодий лейтенант.

— Ви наказали мені відчинити двері, коли я почую, що ви кличете на допомогу. Проте ви забули залишити ключ, — відповів солдат. — Я почув крик, але не розібрав слів, штовхнув двері, та вони були замкнені зсередини. Отож я покликав сержанта.

— І от я тут, — доповів сержант.

Фелтон, розгублений до краю, застиг на місці, не знаючи, що сказати.

Міледі зрозуміла, що від неї тепер залежить, як розгорнуться далі події. Вона підбігла до столу, схопила ніж і вигукнула:

— А з якого права ви не дозволяєте мені померти?

— Боже мій! — жахнувся Фелтон, побачивши у неї в руці ніж. Аж тут у коридорі пролунав глузливий сміх. Почувши гомін, барон, як був у халаті, але зі шпагою під пахвою, непомітно підійшов і став на порозі.

— А-а! — мовив він. — От ми й дочекались останньої дії трагедії. Ви самі бачите, Фелтоне, що драма пройшла одну за одною всі фази, як я вам і казав. Однак будьте певні: кров не проллється.

Міледі збагнула, що загине, коли негайно не дасть Фелтонові незаперечного доказу своєї мужності.

— Ви помиляєтесь, мілорде! — вигукнула вона. — Кров проллється, і нехай ця кров впаде на тих, хто примусив її пролитися!

Фелтон скрикнув і кинувся до міледі. Але було пізно: полонянка вдарила ножем себе в груди.

А втім, певно, завдяки щасливому випадку, а ми скажемо — завдяки спритності міледі, ніж ковзнув по одній зі сталевих планшеток корсета, які за тих часів, подібно до панцира, захищали груди жінок; тож, ковзнувши по цій планшетці, він розірвав одяг і тільки кінчиком зачепив тіло біля ребер. І все-таки на сукні міледі з'явилася кров. Полонянка впала горілиць і, здавалося, знепритомніла.

Фелтон витяг ніж.

— Гляньте, мілорде, — похмуро сказав він. — Жінка, яка була під моєю охороною, позбавила себе життя! — Будьте певні, Фелтоне, — відповів лорд Вінтер, — вона не вмерла. Демони так легко не вмирають; заспокойтесь і почекайте мене в моїх покоях.