Д'Артаньян був наймолодший з усіх; серце його нарешті не витримало.

— О! Я не можу бачити це страхітливе видовище! Я не можу дозволити, щоб ця жінка померла такою смертю! — вигукнув він.

Міледі почула його слова, і в неї сяйнув промінець надії.

— Д'Артаньяне! Д'Артаньяне! — скрикнула вона. — Згадай, що я кохала тебе!

Юнак підвівся і ступив крок до неї. Але Атос вихопив шпагу й заступив йому дорогу.

— Якщо ви зробите ще один крок, Д'Артаньяне, — сказав він, — ми схрестимо з вами шпаги.

Д'Артаньян упав на коліна й став читати молитву.

— Ну, кате, — мовив Атос, — роби свою справу.

— З охотою, ваша світлосте, — відповів кат, — бо я ревний католик і вважаю виконання мого обов'язку щодо цієї жінки за справедливість.

— Гаразд!

Атос підійшов до міледі.

— Я прощаю вам, — сказав він, — усе зло, яке ви мені вчинили; я прощаю вам моє розбите життя, мою втрачену честь, моє скривджене кохання й муки душі, яку ви навіки занапастили зневірою. Помріть із миром.

Потім до неї підійшов лорд Вінтер.

— Я прошаю вам, — сказав він, — отруєння мого брата й убивство його світлості лорда Бекінгема; я прощаю вам смерть бідолашного Фелтона, я прощаю вам зазіхання на моє життя. Помріть із миром.

— А я, пані, — сказав Д'Артаньян, — прошу пробачити мені за те, що не гідним шляхетної людини обманом викликав ваш гнів; натомість я прощаю вам убивство моєї нещасної коханої та вашу жорстоку помсту; прощаю і оплакую вашу долю. Помріть із миром.

— І am lost [251] . — прошепотіла по-англійськи міледі. — І must die [252] ! По тому вона підвелась і глянула довкола пронизливим палаючим поглядом.

Вона нічого не побачила.

Вона прислухалась, але нічого не почула.

Її оточували тільки вороги.

— Де я помру? — спитала вона.

— На тому березі, — відповів кат.

Він посадив її в човен і вже збирався відштовхнути його від берега, коли Атос простяг йому гаманець із золотом.

— Візьміть, — сказав він, — ось вам плата за виконання вироку; хай усі знають, що ми вчиняємо, як велить закон.

— Гаразд, — відповів кат. — А тепер хай ця жінка теж знає, що я роблю не те, що велить моє ремесло, а те, що велить мій обов'язок.

І він кинув золото в річку.

Човен з катом і злочинницею поплив до лівого берега Лісу; всі, хто залишився на правому березі, стали на коліна.

Човен повільно рухався уздовж поромного каната в тьмяних відсвітах блякло-сірої хмари, що нависала над водою.

Нарешті він пристав до берега. Постаті ката й міледі чорними силуетами вимальовувались на червонястому тлі неба.

Поки човен переправлявся через річку, міледі пощастило розв'язати мотузку на ногах. Діставшись до берега, вона спритно скочила на землю й побігла.

Але земля була мокра; вибігши на пагорб, міледі підсковзнулась і впала на коліна.

Забобонна думка вразила її. Вона вирішила, що небо відмовляється від неї, і застигла, схиливши голову й смиренно склавши руки.

З правого берега побачили, як кат неквапно підняв обидві руки, як у сяйві місяця блиснуло лезо широкого меча й як руки раптом різко опустились. Почувся зойк жертви, і обезглавлене тіло впало на землю.

Кат скинув свій червоний плащ, розстелив його долі, поклав на нього тіло, кинув за ним голову, зв'язав плащ кінцями, взяв його на плече й пішов до човна.

Діставшись до середини Лісу, він зупинив човна, підняв над водою свою ношу й голосно мовив:

— Хай звершиться правосуддя Боже!

І він кинув тіло в самісінький вир річки, що відразу ж зімкнулася над ним.

За три дні мушкетери приїхали до Парижа. Вони вклалися в наданий для відпустки час і того ж вечора з'явилися до пана де Тревіля з візитом.

— Ну що, панове, — спитав бравий капітан, — чи весела була ваша подорож?

— Надзвичайно, — відповів Атос за себе й за товаришів.

Шостого числа наступного місяця король, додержуючи слова, що його дав кардиналові, відбув зі столиці під Ла-Рошель. Він виїхав, усе ще приголомшений звісткою про смерть Бекінгема, що миттю облетіла весь Париж.