— Впізнаю Портоса, — пробурмотів Д'Артаньян.

— Тоді, — вів хазяїн далі, — я звелів йому передати, що оскільки ми не можемо порозумітися з ним відносно сплати боргу, то я сподіваюсь, що він принаймні ласкаво згодиться перебратися до мого сусіди, хазяїна «Золотого Орла»; але пан Портос відповів, що мій заїзд кращий і що він залишиться тут. Це дуже зворушило мене, і я не став наполягати на його від'їзді. Я тільки попросив звільнити кімнату, в якій він мешкав, найкращу, до речі, в усьому домі, й перебратися до невеличкої затишної кімнати на четвертому поверсі. Але пан Портос відповів, що от-от чекає свою добру знайому, одну з найшляхетніших дам королівського двору, тож я мушу зрозуміти — навіть та кімната, яку він удостоює своєю присутністю, надто вбога для такої особи. І все-таки, цілком визнаючи справедливість його слів, я зважився наполягати на своєму; але тут, навіть не зводивши заперечити мені бодай словом, він узяв пістолет, поклав його на нічний столик і сказав, що при першому ж натяці на переїзд будь-куди — в іншу кімнату або до іншого хазяїна — він прострелить голову кожному, хто насмілиться втручатися в його справи. Відтоді, добродію, ніхто, крім його слуги, до нього не заходить.

— То й Мушкетон тут?

— Атож, добродію. Через п'ять днів після свого від'їзду він повернувся, і теж у дуже поганому гуморі; схоже, у нього теж були якісь прикрощі в дорозі. На жаль, він набагато меткіший за свого хазяїна, задля якого перевертає в корчмі все догори дном, і, не бажаючи, щоб йому відмовляли в тому, чого він просить, сам бере все потрібне, не питаючись.

— Впізнаю Мушкетона, — відповів Д'Артаньян, — я завжди примічав дивовижну його відданість і спритність.

— Цілком можливо, добродію. Але уявіть лишень: варто мені бодай чотири рази на рік здибатися з такою спритністю та відданістю, і я піду по світу з торбами.

— Ба ні, Портос вам заплатить.

— М-м…

— До нього дуже прихильна одна шляхетна дама, яка не залишить свого друга у скруті, надто коли йдеться про ту дрібницю, що він її вам завинив.

— Якби мені було дозволено сказати, що я думаю про це…

— Що ж ви думаєте?

— Навіть більше — що знаю…

— Що ви знаєте?

— І навіть ще більше — в чому я впевнений.

— У чому ж ви впевнені? Кажіть.

— Я сказав би — мені відомо, хто ця шляхетна дама.

— Вам?

— Авжеж, мені.

— Як же ви довідались про це?

— О добродію, коли б я міг сподіватися на вашу скромність…

— Кажіть. Слово дворянина — ви не будете жалкувати за своє довір'я.

— Так от, добродію, ви розумієте: турботи змушують часом робити таке…

— І що ж ви зробили?

— О, нічого такого, що перевищувало б право кредитора.

— Тобто?

— Пан Портос дав нам листа, адресованого цій герцогині, й наказав однести його на пошту. Його слуги тоді ще не було. Пан Портос ще не виходив з кімнати й мусив, хоч-не-хоч, доручити це нам.

— Далі.

— Я не поніс листа на пошту — це ніколи не буває цілком надійно, а, скориставшися з того, що мій слуга мав їхати до Парижа, доручив йому листа й наказав одвезти його герцогині. Тож я виконав бажання пана Портоса, який дуже турбувався про свій лист, чи не так?

— Приблизно…

— І знаєте, добродію, хто ця шляхетна дама?

— Ні. Я чув про неї від Портоса, тільки й того.

— Чи відомо вам, хто ця удавана герцогиня?

— Кажу ж вам, що не знаю.

— Це підстаркувата дружина прокурора з Шатле [120] , добродію, пані Кокнар, якій щонайменше п'ятдесят років і яка ще намагається удавати ревниву жінку. Мені й то здалося дивним, що герцогиня мешкає на Ведмежій вулиці.

— Звідки вам про це відомо?

— Та звідти, що, отримавши листа, вона дуже розсердилась і сказала, що пан Портос — вітрогон і що його, мабуть, штрикнули шпагою через якусь жінку.

— То його штрикнули шпагою?

— О Боже! Що я сказав!..

— Ви сказали, що Портоса штрикнули шпагою.

— Так, але він якнайсуворіше заборонив мені розповідати про це!

— Чому?

— Чому! Та тому, добродію, що хоч він і нахвалявся проштрикнути незнайомця, з яким тоді посварився, сталося так, що цей незнайомець сам поклав пана Портоса, попри всю його похвальбу. А що пан Портос дуже чваньковито поводиться з усіма, крім цієї герцогині, яку сподівався розчулити розповіддю про свою пригоду, то й не хоче признаватися, що дістав удар шпагою.

— Отже, через цей удар шпагою він і лежить у ліжку?

— Ще й добрячий удар, можете мені повірити. Мабуть, у вашого друга душа цвяхами прибита до тіла.

— Ви були при цьому?

— Пішовши слідом за ними з цікавості, я бачив бій, але так, що бійці не бачили мене.

— І як розгорталися події?

— О, це було недовго, мушу вам сказати. Супротивники стали в позицію; незнайомець зробив випад, і так спритно, що коли пан Портос хотів його відбити, у нього в грудях уже сиділо три дюйми заліза. Він упав горілиць. Незнайомець приставив йому до горла вістря шпаги, і пан Портос, побачивши, що його життя залежить од волі супротивника, визнав себе переможеним. Тоді незнайомець спитав, як його звати, і, довідавшись, що він Портос, а не Д'Артаньян, запропонував своєму недавньому супротивникові руку, довів його до корчми, скочив на коня і зник з очей.