–  Знаєте що?
– нарешті порушила мовчання Тая і глянула на Отаву своїми різнобарвними лиховісними очима.
– Мені чомусь здалося, що ви, попри всю трагічність, яку посіпє в собі… не:;наю, як точніше висловитися…

–  Кажіть прямо, - підбадьорив її Борис, не догадуючись, про що вона поведе мову.

–  При всьому тому ви, - вона знов замовкла, підшукуючи належні слова, - все ж таки ви не з тих людей, які б могли відмовитися від якогось свого… ну, я б сказала, благополуччя заради…

–  Благополуччя?
– здивувався Отава.
– Яке ж благополуччя?

–  Ну, скажімо… ваш Київ, ваша робота, ваше професорство, ваша Софія, в яку ви мене так і не повели чомусь, а чому саме - я тепер лиш здогадалася: вам боляче туди йти з жінкою, що, може, трохи сподобалася вам, як чоловікові, але не як професорові Отаві, синові професора Гордія Отави…

–  Якась нісенітниця, - пробурмотів Борис.
– Таю, ви несправедливі щодо мене.

–  Слухайте, слухайте, майте відваги бодай стільки, щоб вислухати, що вам скаже жінка… От ми з вами стоїмо тут без свідків, ніхто нічого не знає про наші з вами стосунки, не про це мова… Отже, ви можете говорити прямо й щиро. Скажіть: ви могли б кинути все це заради… ну, в даному випадку - заради мене? При умові, звичайно, що я саме та жінка, яка вам може І подобатись, яку ви шукали все жнття, і, нарешті, знайшли. Хай ', це була б не я, хай інша жінка. Але чи могли б ви?

–  Чи міг би?

–  Так, так, і не думайте довго, відповідайте відразу, бо тільки відповідь без вагань можна вважати щирою, йдеться про людські взаємини, тут не торгуються, не розраховують з холодним серцем. Кажіть: так чи ні?

–  Мабуть, ні, - сказав твердо Борис, - бо це просто безглуздо.

–  Правильно. Я так і знала. Мотивування не потрібні. Не треба посилатися на ваш обов'язок перед пам'яттю батька, перед наукою, перед рідним містом. Все це правильно. Я тільки хотіла знати.

–  Але ж це нагадує дослід, який проводять на собаках абощо, - образився Борис.

–  Треба знати, з ким ведешся. Ви думали, чим мені сподобалися? Що професор? Начхати! Фресками? Сама намалюю всі ваші фрески…

–  Вони нісгювторні, - нагадав, ще більше ображаючись уже й за свій собор, Отава.

–  А я - повторна? Ще буде колись така? Чи, може, була вже? Ніколи й ніде! Людина з'являється однії раз і щезає, і це найнеповторніше й найпрекрасніше з усього, що може бути. Але ви ще не дослухали до кінця. Ви сподобалися мені ще там, коло моря, - вона оглянула його з голови до ніг, мовби пересвідчувалася, - ви сподобалися мені тільки тому, що у вас… довгї м'язи…

–  Що-що? Які м'язи?

–  Ну, є люди з короткими м'язами, є з довгими… Волокна м'язів… Власне, це анатомія… Але в мене своєрідний забобон: вірю тільки тіш, у кого м'язи - довгі.

–  Слухайте, - він не знаходив слів од несподіванки, - це… це ж расизм! Та ні, просто якийсь ідіотизм… М'язи… Але ж я не борець, не боксер, навіть не молотобоєць! Голову ви в мене помітили чи ні?

–  Тільки згодом. Голова якраз вам заважає.

–  Щоб я пожертвував усім заради вас, любительки… цих довгих м'язових волокон? В такому випадку я теж відплачу вам тим самим… Ворогувати - так ворогувати до кінця.

–  Я не збиралася з вами ворогувати.

–  Я теж. І те, що вам скажу, не буде таким прямим і гострим, як ваше… Просто, коли хочете, розповім вам одну невеличку новелку.

–  Ви ще й пишете новели?

–  Ні, це Андре Моруа. У пас її не перекладали.

–  Навіть так? Ви такий милий? Хочете зробити для мене несподіванку?

–  Та ні. Просто розповісти хочу. Досить прозора мораль. Але гарно написано.

–  Що ж, коли гарно…

–  Мовиться там про паризького юнака, який півстоліття тому затримався перед вітриною торговця картинами при вулиці Сент Оноре. Юнак був студент, бідний і так далі. На виставці побачив картину Моне «Собор у Шартрі». Моне тоді ще не був популярний, але студент мав вигострене око і природне почуття краси. Зачарований картиною, він наважився увійти до склепу й запитати про ціну. «Мій боже, - вигукнув гендляр, - картина в мене висить аж он відколи. Можу поступитися нею за якихось дві тисячі франків». У студента не було двох тисяч франків, але він мав досить заможних родичів у провінції, його дядько прямо сказав перед від'їздом до Парижа, щоб, коли буде сутужно, звертався до нього без вагань. Отож студент попросив гендляра протягом тижня нікому не продавати картину, а сам написав до дядька.

Студент мав у Парижі коханку. Чоловік у неї був старий, і вона нудьгувала. Була дурна, як гуска, вульгарна, але гарна. Буває й таке. Увечері того дня, як студент зацікавився картиною «Собою у Шартрі», вона сказала: «Завтра до мене приїздить з Тулона приятелька, з якою разом були в пансіоні. Чоловік мій зайнятий, не має часу нас супроводжувати. Розраховую на тебе».

Приятелька приїхала не сама; привезла ще свою приятельку. І ото три дні студент змушений був водити по Парижу аж трьох жінок, платити в кафе, у театрі, оплачувати фіакри, давати чайові. Фінанси його не витримали такого напруження, довелося позичити в колеги. Коли прийшов лист від дядька з провінції, студент відітхнув. Сплатив негайно борг, а на решту купив подарунок коханці. А «Собор у Шартрі» придбав якийсь колекціонер і згодом у заповіті відписав його Луврові.

Студент, який з часом став відомим письменником, тепер уже старий чоловік. Але серце у нього так само молоде і так само пришвидшує биття, коли зустрічається гарний пейзаж або гарна жінка. Виходячи з дому, часто спіткає стару жінку, яка мешкає навпроти. То його давня коханка. Обличчя її потопає в жирові, очі, колись такі чудові, тепер лежать на двох торбах з одвислої шкіри, над верхньою губою стирчить сивий мох. Дама насилу пересувається на роздутих жиляками ногах.

Зустрічаючи її, великий письменник вклоняється і йде далі. Ніколи не зупиняється. Знає, що це просто стара жінка, сповнена отрутою і алістю. Думка, що кохав її колись, тепер йому прикра.