Але жінки не зважають на жодну небезпеку, якщо йдеться їм про своє. За кілька днів ромейка вже була коло церкви під муром Феодосія, приїхала теж на віслюкові, мовби в намаганні уподібнитися Сивооку, мала на собі не таврований жовтий одяр візантійської блудниці, а скромний спадистий атраватік барви-сушеного винограду, і очі в неї горіли хижим, глибоко притаєним блиском, ховали в собі той блиск, як до часу ховається солодкий густий сік у прив'яленому виноградному гроні. Не боялася стріти на будові Агапіта, нікого не боялася й не соромилася, приїхала й гукнула сміливо, щоб покликали їй Си-воока.

Церковця була невеллчка й небагата, її не прикрашувано мозаїками, мальовано самі фрески, та й ті лиш у підкуполлі; Сивоок, який щодалі вважався за найпершого мозаїчиста серед Агапітових антропосів, цього разу виявив охоту розписати церковцю фресками, саме вимальовував у найвищих високостях бога-отця в подобизні величезного летючого птаха, що обіймав своїми крилами-руками, своїм благословенням і землю, і небо, І архангелів з ангелами, і Богородицю з Ісусом, і апостолів з пророками, але все те мало йти нижче, кругами спускаючись аж До самого низу, а головне творилося тут, у височині. Сивоок просив підмогальщиків не квапитися з накладанням вапняного покриву, бо штукатурка висихала швидко, а фреску треба було класти ще по сирій; він же не хотів поспішати, він сидів під самим верхом, коло самого неба, хотів бачити крізь довгасті вікна хмари, чути вітер - і тільки.

І отоді його й покликано, але він відмовився спускатися, гукнувши, що коли комусь треба, той хай підніметься до нього, бо й кому там він міг бути потрібен, окрім Агапіта або ж якого-небудь ієрея, що запрагнув виказати художникові ще якусь свою настанову, застерегти від ще якоїсь сваволі.

Не знав Сивоок, на що здатна жінка. Тому вельми здивувався, коли побачив поруч з собою, на риштованні, трохи задихану, але рішучу й невідступну. Впізнав її відразу, попри її скромний атраватік, попри всі намагання її приховати буйнощі свого гріховного тіла, впізнав і розгнівався ще більше, ніж тоді, коли втікав на віслюкові через увесь Константинополь.

–  Чого прийшла?
– спитав грубо, не відриваючись од роботи.

–  До тебе,-сказала вона, розглядаючи його й, видно, милуючись його вигинистими рухами.

–  Не просив, - сказав Сивоок.

–  Поїдеш зі мною.

–  Не заважай у роботі.

–  Поїдеш зі мною, - вперто повторила вона.

–  Одійди від вікна, заступаєш мені, - так само сердито сказав Сивоок.

Вона відсторонилася, але стовбичила вперто далі, не сідаючи і не виказуючи жодного наміру спускатися з цього піднебного простору без нього, без бранця своєї принадливості,

–  Не дивись мені під руку!
– закричав Сивоок.
– У тебе лихе око! Вона засміялася тихо, зловісно, переможно.

–  Іди геть, - вже спокійніше попросив її через деякий час Сивоок, - З тобою, - була відповідь.

В ньому знов наростала непогамовна потреба помсти. Пожбурив своє художницьке навчання. Грубо стиснув жінку за руку.

–  Ну? Чого хочеш? Вона не злякалася.

–  Тебе.

Міг би звалити її просто на містки, взяти брутально, в поспіху, мов лісовий звір, та не була вона тепер для нього просто самицею, стояв за нею ненависний світ, торжествуючий у своїй пиховитості, світ, що звик вимовляти лиш одне слово «моє», - і ось нагода кинути їм те слово назад, хай подавляться ним, бодай раз прокричати «моє» над тим, що тобі не належить або належить з примхи долі чи випадку.

Сивоок смикнув жінку за руку, грубо сказав:

–  Гайда!

Швидко спускалися вниз. Ніхто не спитав, куди йде Сивоок, ніхто не спинив його. Коло віслюка в них виникла суперечка. Сивоок намірився йти пішки, вона поступалася йому віслюком, готова заради свого коханця переміряти ногами цілий Константинополь.

–  Їдь сама, - сказав Сивоок.

–  А я хочу, щоб ти.

–  Їдь, бо віслюк прислухається.

–  Ти темний варвар, - засміялася вона.

–  Їдь, бо вб'ю!
– погрозливо підступив Сивоок до неї.

–  Не боюся тебе, ведмедю, буйволе, дикий огирю!
– Очі в неї розблисли, прихований вогонь вирвався назовні, вона палала тепер уся, але Сивоок твердо взяв її за плечі, підвів до віслюка й силоміць посадовив йому на хребет.

–  Їдь. Піду слідом.

–  Мов раб!
– засміялася вона.
– Мій руський раб!

–  Їдь!
– востаннє гримнув він, і віслюк, що розумівся на людському гніві ліпше, ніж його хазяйка, рвонув з місця й потрюхикав собі подалі від розпаленого чоловіка, а Сивоок, трохи перечекавши, поки вляжеться в його душі розгойдане чорновод-дя гніву, посунув слідом, намагаючись бути на віддалі од жінки; але віслюк уже відчув, що той відійшов душею, через те, видно, поступово уповільнював ходу, і хоч як Сивоок намагався відставати, віслюк приставав більше й більше, хитрощі чоловікові пішли на ніщо, віслюк все-таки перехитрував його, і вже йшли вони поряд - віслюк і чоловік, бо так хотілося господині віслюковій, цій жінці, теплій і м'якій, як то відчував віслюк своєю спиною, така ноша була приємною для віслюка, не те що тверді, як кістка, чоловіки; кмітливий віслюк бажав погодити жінці, а на те мався лише один спосіб: порівнятися з чоловіком, тобто примусити чоловіка наздогнати їх або ж приставати самому так хитро й непомітно. І віслюк досяг свого: чоловік, сам-того не бажаючи, вже йде поряд, вже жінка, перехилившись :" у його бік, говорить йому голосом притаєно-ласкавим:

–  Мене звуть Зеновія.

–  Однаково!
– буркає Сивоок.

–  Чи знаєш, хто так звався?
– питає Зеновія.

–  Однаково хто, - відбуркуе Сивоок.

–  В давні часи таке ймення носила цариця Пальміри. Вона нікому не впокорялася і виступила навіть проти всемогутнього, римського імператора.

–  І що?
– глузливо дивився на неї Сивоок.
– Може, скажеш, що твоя Зеновія перемогла римського імператора? Ало тоді вона б мала називатися Клеопатрою.

–  Чи не забагато для тебе ще й Клеопатри, темний варваре!
– вигукнула вона, вдавано гніваючись.