Через силу Ярослав усміхнувся. Скочувався йому в душі тягар страху, ставало вільніше й вільніше на серці. Власне, що' там такого - вепр! А два літа тому був ведмідь. Коли повстали в Суздальській землі волхви й стали бити старшин і жон старшинських за те, що переховували хліб і винні за голод, який запанував у всій землі, тоді Ярослав пішов з дружиною на втихомирення. Мали б ждати князя в сподіванні, що порятує він од голоду, а сталося навпаки. Волхви перебили старшин і жон їхніх, не знайшли багато хліба, бо неврожай був для всіх: і для старшин, і для простолюддя; тоді кинулися всі по Волзі до булгар, привезли звідти хліб ще до приходу князевого; від князя не сподівалися нічого, крім кари за бунт, тому й зустрічали його лодьї на Волзі, на самому краю Ростово-Суздальської землі, не добром - дошкуляли стрілами на мілких перекатах, валили впоперек річки велетенські дерева, творячи непропливні загати. Коли князь вийшов з дружиною на берег, невидимі супротивники визирали, коли злізе він з коня, напустили на Ярослава велетенського ведмедя. Теж отак зненацька для всіх, як щойно мчав на нього дик. Мав би бути й кінець там князеві, бо звір мовчки йшов на здиб, підвівшись на задні ноги, виріс мовби з-під землі просто коло князя, вже дихнув Ярославові в обличчя гарячим смородом смерті. Так само тоді не встиг схаменутися князь, але його рука вихопила в дружинника сокиру і вдарила з холодною несхибністю, і звір упав мало не на самого князя, аж тому довелося відскочити вбік, незграбно тягнучи свою покалічену ногу. Звелів на тому місці закласти город і назвати його своїм іменем. Місце Ярославової слави: Ярославль. Хіба що й отут звеліти вибудувати город або хоч сільце? Тоді, побивши в Суздалі волхвів, сказав народові: «Бог насилає за гріхи на кожну землю голод, чи мор, а чи негоду, а чи іншу покару, а чоловік нічого не відає і не може». Зате сам завжди міг і пишався цим. Хоч що насилав на нього бог, з усім зумів управлятися князь. Спершу було тяжко, впадав іноді у відчай, але потім збагнув: наслано на нього всі нещастя для гартування духу. Чим більше ударів завдавано йому долею, тим міцніше утверджувався він на землі.

Було з ним точнісінько, як з апостолом Павлом: «Тричі киямяг бито мене, а один раз каменовано; тричі розбивався корабель, ніч і день пробув я в глибині, у дорогах почасти, у бідах на ріках, у бідах од розбійників, у бідах од земляків, у бідах од поган, у бідах у городі, у бідах на пустині, у бідах між лу-кавини братами, у праці і в журбі, почасти в недосипанню, в голоді й спразі, в постах часто, в холоді й наготі».

Але хто хоче жити, повинен перемагати.

Ярослав поправив одіж, розгладив бороду, змахнув з лиця рештки розгубленості, повернувся до своїх. Його вітали радо й щиро.

Ситник уже засукав рукава, підступав з великим ловецьким ножем до високої вепрячої туші.

–  Зажди, - зупинив його князь, - взяти вепра на дрюка - і до Берестів.

–  Дрючечок зламається, - вискочив наперед Ярослава слинявий блазень, розтягуючи свою й без того широку, як халяву, морду в осміхові.

–  Новий вирубаємо.
– Буденні слова, відчувалося виразно, втишували розбурханість душевну, тому Ярослав охоче пристав на виміну балачкою з Бурмакою.
– Або ж тебе, Бурмачиле, закладемо замість дрючка.

–  Ги-ги!
– реготнув блазень.
– А хто ж понесе? Коні чи люди?

–  Люди!

–  Аби не коні, бо жалко ж безгласну тварину. А люди витерплять. Людина все витерпить, а коні й князі терпіти не вміють.

–  На тому ж місці, де ото патякаєш, - сказав майже урочисто Ярослав, - закладемо поселення людське.

–  І назвемо Ярославець!
– вихопився мерщій Бурмака.

–  Ярославль-Київський, - змахнув своїм ножакою Ситник.
– Щоб були скрізь Ярославлі, по всій землі. Хай славиться ім'я твоє, княже!

–  Веприще - ось як назвати, - сказав князь, - бо таки ка-банюра чималий.

–  Хіба ж то кабан?
– штурхнув чоботом вепра Бурмака.
– Хіба це вепр? Так собі, веприк.

–  То й назвемо село Веприк, - посміхнувся князь. Блазень застрибав, заляпав у долоні:

–  Веприк, веприк, хрю-хрю! Дурний був князь та позичив розуму в Бурмаки!

–  Що мелеш, блазню!
– закричав на нього Ситник.
– Чи вже й зовсім з глузду з'їхав?

–  А князь наш дурний не тому, що дурний сам, а тому, що такими дурнями, як ти, обставився!
– взявся в боки блазень.

Ситника боялися всі, належали йому справи тайні і загрозливі, тільки Бурмака не виказував ні страху, ні пошани навіть до цього княжого боярина, йому однаково, на кого роззявляти свого ротяку, він міг зчинити колотнечу поміж найближчими Ярославовими людьми, а князь тим лиш тішився.

Бурмаку знайшов кілька літ тому в селі на дніпровській переправі. Жили там перевізники, рибалки, косарі, народ добраний один до одного, нелякливий і вроди такої, яку лиш Дніпро дає тим, хто задивляється змалку в його води і кропить своїми росами. І раптом посеред отих гарних, дужих людей зродилося щось почварне, якийсь недоносок, виплодок з'явився на світ; поки воно було мале, то ніхто й не помічав, видно, його недолугості, а коли однолітки повиростали, а воно таке й лишилося мале, тільки покорчило його в боки, тоді вже всі запримітили; саме ж воно налилося злістю і образою на всіх людей і на цілий світ білий, і ось пролунала перша лайка, принесена чоловічкові слиною на язик, бовкнув він щось лихе й дурне, назвали його за те Бурмакою, посміялися, хтось там, мабуть, нагодував, щоб одчепитися. Бурмака десь когось там вилаяв ще й ще, його знов нагодували і знов сміялися пробачливо, зверхньо, як уміють сміятися дужі, певні своєї вищості і сили люди, а карлик збагнув, що може втриматися на цьому світі самим своїм язиком, і розпустив його на всю губу, і вже.не було тоді йому впину.

Князь почув Бурмачині прокльони на перевозі. Швендяв карлик за перевізниками, заважав їм роботи своє діло, лаявся чорно.

Перевізники посміювалися з дурнуватого Карлика, хтось покликав його до казанка з юшкою. Бурмака побіг туди, став тьопати юшку, шпетив тепер і того, хто годував:

–  Щоб тобі кістка поперек горла стала!

–  .А приведіть-но його до мене, - звелів Ярослав. Бурмака не захотів іти до князя.

–  Треба, то хай сам пришвендяє до мене, - викрикнув.
– Чи, може, йому ноги посудомило! Чи покорчило? Чи правець напав?!

Ніколи б не стерпів Ярослав нагадування про його нещасні ноги, але тут чомусь не звернув уваги на карликову лайку, майже слухняно покульгав до Бурмаки, сказав йому примирливо:

–  Хочеш до мене в службу?

–  А хай тобі нечиста сила служить!
– хапнув об казанок дерев'яною ложкою карлик.
– Дурнем ти був, дурнем і зостанешся. Золота начіпляв на себе, як собака реп'яхів. Чоботи зелені. Чи з жаб'ячої шкіри їх пошили тобі лакизи?

–  Матимеш і золото, і чоботи такі самі, все, як у мене, - пообіцяв Ярослав, сам ще не відаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра.