–  Родичі ми, - нагадав Коснятин, - маємо триматися один одного…

–  Не стояли наші колиски під одною покрівлею, - сказав похмуро Ярослав,- а триматися мушу держави, її веління виконую, поза нею нема для мене нічого вищого. Перший син перший князь. Так велось від батька й діда-. Такий закон.

–  Хіба ж мало земель?
– Коснятин ще мав надію вмовити Ярослава. Однаково син малий, немовля, не князювати йому до шістнадцяти літ, хтось же має сидіти в Новгороді.- Всі городи вільні. Маєш тільки братів Мстислава, але ж той далеко, та Судислава, а цей сидить тихо у своєму Пскові.

–  Новгородська земля після Киева - найперша. Отець мій саджав тут синів своїх, не відступлюся теж од цього.

–  Забув ти, князю, про все,- зловісно мовив Коснятин,- забув, як віддавав тобі Новгород не тільки добра свої, але й честь, підтримуючи твою синівську продерзість і злочинну непокірливість супроти отця твого.

–  Твоя намова була, - спокійно нагадав Ярослав. Але Коснятин не слухав. Тіпалися йому губи, якби міг, потяв би князя мечем, певно, все в ньому двиготіло, все пливло перед очима, металися сюди й туди вогні свічок, не було в них звичної золотистості - була темна кривавість, чорва задимленість, мовби палилися на тому вогні всі надії Коснятинові.

–  Забув ти, князю,- піднімаючи голос, уже гримів Коснятин, - як не спав я ночей, як годив тобі, підложниць твоїх панькав, землі їм віддавав новгородські споконвічні…

–  Не бреши про підложниць, - підвищив і собі голос Ярослав, - була одна дівчина, чесна й чиста, богові тепер служить, нащо брешеш!

–  Забув, князю, й про те, як побив варягів і новгородців, щоб покрити злочин тяжкий братовбивства, а люди ж однаково довідаються…

–  Про що мовиш?
– Ярослав підійшов до Коснятина, кульгав дужче, ніж завжди, хилився мало не до землі у зловісній погрозливості, говорив тихо, майже пошепки: - Про яке братовбивство?

–  Гліба вбив хто?
– хрипко спитав Коснятин, трохи лякаючїсь своєї відвертості, але вже не маючи куди відступати.
– Може, не знав? Не догадувався, куди бігали твої варяги, твої найближчі охоронці?

–  Які варяги?
– Ось воно, нарешті! Захоплювався колись цим красанем, цим чоловіком, який усе вмів і все весело, потім прийшов перший переляк після тої ночі, коли він порубав лодьї на Волхові, але то ще був ляк неусвідомлений, тоді князь тільки насторожився, перша тінь промайнула між ним і Коснятином і, виходить, немарно. Страшний це чоловік.- Що каже?

Тепер Ярослав уже дихав просто в бороду Коснятину. Якби не князівське достоїнство, може б, учепився йому в горло, щоб не дати видобутися з нього більше й слову, але водночас і хотів почути все до кінця, випити гірку чашу до дна, бо ж однаково нікуди не подінешся, справи зроблені - вже зроблені.

–  Гліба вбили твої варяги, а ти не перешкодив!
– гукнув Коснятин.

–  Тихо!
– засичав Ярослав.- Що варнякаєш? П'яний чи біси в тебе вселилися? Що мелеш? Чи відаєш, на кого намовляєш?

–  На тебе, - з ненавистю промовив Коснятин.

–  Не відав я нічого. Вперше від тебе…

–  Ай відати не треба, догадувався ж однаково-справді, малоймовірним видавалося, щоб Святополк устиг наслати вбивців на Гліба аж під Смоленськ. Але хто, хто ж тоді думав про це? Святополк убив Бориса - всі про це знають, убив Святослава Чернігівського, а хто підняв руку на одного та другого брата, той міг підняти й на всіх. Де Борис, там і Гліб. Все покрила загибель Святополка окаянного.

–  Це ти його вбив, - сумнівів у Ярослава тепер не було, - убив брата мого, щоб зв'язати мене навіки й заплямувати…

–  А хоч би й так?
– зловтішне відітхнув Коснятин.
– Князівському слову вірити не можна. Слід забезпечитися.

–  Повіриш моєму слову, - думаючи над чимось, здавалося, зовсім іншим, повільно промовив Ярослав.
– Ще повіриш.

–  Погрожуєш? Прикличеш.свою гридь, звелиш мене вхопити?
– Коснятин розпростався, ставав самим собою, сірість зіходила йому с лиця й шиї.

–  Повіриш, - повторив Ярослав і одвернувся від Коснятина.- Йди гетьі Не волію бачити тебе тут!

Коснятин не став ждати перепросин. І так наговорив більше ніж треба. Не стримався. Але знав: раз князь не покликав сторожі, треба чимшвидше зникати звідти. Поза княжим двором небезпека зникне. Там великий Новгород! Там усе в його, Коснятинових, руках. Ще видно буде! Ще побачимо!

Позадки висунувся нечутно з горниці, проскочив притьмом Пїдросторі сіни, задріботів по сходах униз, ступаючи на носки, -йоб менше робити шелесту в нічнім теремі. А Ярослав ляснув спроквола в долоні, з внутрішніх покоїв пряхилилася голова Ситникова.

–  Подбай, щоб не вийшов посадник за ворота, - спокійно молвив князь.

–  Ага, так!…- зраділо сказав Ситник, потираючи руки.
– Чого ж стоїш? Роби, що велять.

–  А вже, - весело глянув на нього боярин.

–  Як то? Хто дозволив?