–  Вбито твого навчителя, - жорстоко сказав Лука, який Після багатьох років, проведених у степовиків-хозарів, не вмів -Вриховувати від людини вістей ні гарних, ні лихих. Пантелій не повірив.

–  Брешеш!
– гукнув Жидяті.
– Сам князь ходив до нього на бесіди. Посилав йому в срібному посуді харч і питво! Беріг його! Князь наш мудрий - не самі книги любить, а й людей, що дорожчі за сотні книг!

–  Князь його годував, то князь і вбив, - спокійно мовив Лука.

–  За віщо ж?

–  Чи не однаково? Так треба.

–  Не може того бути, - прошепотів Пантелій, - не вірю я тобі! Сам збігаю на Берести!

А через день вернувся до Києва, сів за виданий йому Ситником лист пергамену, заливаючись слізьми, написав чорним атраментом, настояним на дубовій корі, жолудях і чорному залізі: “Князь-бо Ярослав муж богобоязливий і до книжної премудрості вельми охоч. Велика-бо буває користь від учення книжного; книгами значимо й осягаємо путі до покаяння, обрітаємо мудрість і воздержания від словес пустих; це ріки, що напувають всесвіт, це витоки мудрості; книгам не знайти глибини, ними втішаємося в печалях, вони ж і від гріхів та переступів нас стримують». Збоку, навкіс, дрібними буковицями вивів: «Ох, сльози мої, сльози гіркії!»

Ситник приходив щодень у визначену годину, простягав руку, казав:

–  Віддай телятину!

Пантелій подавав йому списаний пергамен, при цьому належно виказати боярину потрібну поштивість, але деревлянський отрок не здатен був до цього: замість уклякнути перед всемогутнім боярином, якось мовби совався всіма членами врізнобіч, хитрий посміх метався йому по устах, вигулькуючи то в одному кутику губ, то в іншому, розбігані очі ховали в собі лукавство. Ситник не міг стерпіти такої невловимості в чоловікові, гримав на Пантелія:

–  Дивись мені в очі!

Але ж невловимість була в строковім погляді, металися його світлі очі туди й сюди, хоч і дивився він мовби на суворого Йбярина.

–  Слизький ти, хлопче, - грозився Ситник, - але від мене ще ніхто не втікав!

І нарешті вистежив Пантелія, вхопив того за руку. Довго крутив пергамен так і сяк, дивився на харатью збоку, перевертав її, аж отроку стало смішно. Ситник не зважав на ту смішливість Пантелієву, сплюнув собі на пальця і взявся лічити рядки на пергамені. Перелічив у одному стовпці, потім у другому.

–  Ага, - мовив зловісно.
– А це що? І тицьнув тим наслиненим пальцем у дописані рядки про сльози.

–  Не вмістилося все, - забігав очима Пантелій.

–  Так, - Ситник замкнув харатью до дерев'яної скриньки, яку мав з собою на цей випадок, - покажу тобі «не вмістилося». Жидята де? Повинен сидіти тут і не рипатися.

–  Не знаю.

–  Знатимеш. Ти'в мене все знатимеш!
– пообіцяв йому Ситник і подався на княжу половину.

А в князя була пізня і зовсім несподівана гостя. Княгиня Ірина. Прийшла сама, без почту, без служниць, десь по дорозі розгубила всю свою холодну неприступність і поважність, майже влетіла до князевої палати, розтріпана й розпатлана, кинулася до Ярослава в якомусь відчайдушному порусі близькості, він швидко підвівся їй назустріч, простягнув руки. Колись на новгородськім вимолі стрілися вони як жених і невіста, потім була ніч перших покладин, коли стали людьми відчуженими, майже ворогами, а для людей - князем і княгинею, потім багато років без любові одбирав у неї жіноче, а вона давала йому дітей, - оце вперше, здається, серед темної зимової ночі збіглося цих двоє людей, єднаних уже не князівством, не пихою, не холодним розрахунком, а чимсь людським. Чим?

–  Що тобі, княгине?
– спитав і мерщій поправився: - Ірино…

Вона глянула на нього зшалілими очима, перший одрух уже минув, могла принаймні втриматися, щоб не впасти на груди чоловікові, як падають усі просто жінки, а вона ж не була простою від народження, не могла і не мала права бути нею.

–  Ти сядь, - намагаючись бути ласкавим, сказав Ярослав, - сідай ось на моє місце. На княже. Ти ж - княгиня.

Вона послухалась. Здерев'яніло сіла. Дивилася на Ярослава повними шалу очима, але він розумів: не бачить вона його, нічого не бачить. Погладив їй руку. Мовчки, ласкаво. Ірина заговорила, дивлячись так само крізь свого мужа:

–  Сама стерегла нашу доньку, їй ставало гірше й гірше - і я прогнала від неї всіх. Воно таке маленьке і гаряче. Ловило мою руку своїми ручками. Я заспівала дитині пісню. Не вмію пісень руських - тому заспівала нашу стару пісню вікінгів. «Ми пливемо до нових і нових берегів, пливемо без страху, а з надією, пливемо, пливемо…» При перших словах дитина заснула. Зітхнула глибоко крізь сон, якось жалібно зітхнула, аж мені здушило сльозами серце. І мої долоні… Долоні, під якими чула тепле тіло дитини, раптом стали холодні, мов крига… Я крикну|ла відчаєно і страшно… Але вже не змогла відігнати смерті від нашої дитини…

Ярослав мовчав. Це була їхня четверта донька. Народилася 'лиш кілька місяців тому.

–  Бог дав - бог узяв,- зітхнув згодом.

–  Вона вся палала - і враз мов крига.- Ірина плакала, не ховаючи сліз од князя.
– А ти… Жорстокосердий… Таке кажеш…

–  Діти до мене приходять тоді, коли можу звертатися до їхнього розуму, - сказав він, обіймаючи жону, - а душі їхні - в твоїх руках… Не втримала душі дитячої - плачу разом з тобою, моя укохана княгине і жоно… А що твердий - держава того вимагає…