–  Пан професор Отава?
– почулося за сяйною.

Отава повернувся. Позад нього стояв високий худорлявий зондерфюрер з рядком орденських планок над кишенею форменого френча, втомлено мружився проти світла, щосили вдавав ввічливість й інтелігентність.

–  Так, - сказав професор, - я Отава.

–  Даруйте, що примусив вас чекати.
– Зондерфюрер говорив - о, диво!
– українською мовою, хоч з незвичним металевим акцентом, але однаково українською, видно, він був з людей, готованих Альфредом Розенбергом для освоєння нових територій, а може, професор Отава мав справу а поліглотом, що володів усіма можливими європейськими мовами. Яке то мало значення?

–  Прошу сідати, - запросив зондерфюрер і не сів, поки не сів професор, видно, вчився колись добрих манер, а може, знов же таки спеціально все приготував для зустрічі радянського професора, відаючи добре, що з брутальністю німецькою Отава зазнайомився досхочу, тож хай пересвідчиться ще й у німецькій цивілізованості.

–  Курити?
– спитав зондерфюрер, не витримуючи довше правильного слововживання і переходячи навіть у чужій для нього мові на звичайний солдатський жаргон з безособовими формами.

–  Дякую, не вживаю, - ледь посміхаючись, відповів Отава.

–  У вас гарний настрій?
– поцікавився зондер.

–  Був би кращий, якби ми з вами не зустрічались, - пішов напролом Отава.

–  Прошу пам'ятати, - сухо сказав гестапівець, - тут не жартують.

–  Знаю.

–  Тут відповідати на запитання.

–  Або не відповідати, - уточнив Отава.

–  Ні, - облизуючи губи, нахилив голову гестапівець, - відповідати.

Він дивився на Отаву спідлоба, дивився довго, між ними відбулося змагання поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапівець не розчарувався і навіть, як видно, не розгнівався, пружно підвівся, пройшов по кімнаті, потім наблизився до столу, відімкнув шухляду, глянув на якісь папери, дістав з іншої шухляди кілька чистих великих бланків з зображенням хижого фашистського орла нагорі, сказав, сідаючи:

–  Ви будете розповідати.

–  Що саме?
– не зрозумів Отава.

–  Все.

–  Але що саме?

–  Ви - професор Отава. Так?

–  Раз це вам відомо, то справді так. Я Отава. Був професор. Тепер - просто…

–  Ми ще будемо говорити про це. Більшовик?

–  Як усі, - сказав Отава, - Як увесь мій народ.

–  Я питаю - ви член партії більшовиків?

–  Зараз це не грає ролі.

–  Я питаю.

–  На жаль, не був членом партії. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.

–  Моральні категорії нас не цікавлять. Далі: з якою метою ви лишилися в Києві?

–  Тобто?

–  Для чого ви лишилися в Києві? Варум, тобто чому?

–  Але ж… дивно… Це - моє місто… Тут мій батько, дід, усі…

–  Моральні категорії нас не цікавлять. З якою метою ви лишилися?

–  Щодо мене, то тут були різні причини, але… Цілий народ лишився на своїй землі. Ви що - допитуватимете цілий наш народ?

–  З якою метою?
– не слухаючи його, торочив своє зондерфюрер, щось швидко дряпаючи простим олівцем на папері.

–  Рятувати історичні споруди Києва, - сказав утомлено Отава, - собори, Лавру… Це, звичайно, безглуздя, один чоловік тут нічого не міг вдіяти, але мені помагали… Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей - інші клопоти… Але не будемо про це…

–  А яка мета?
– гестапівець довбав у одне місце, мов дятел.

–  Все, більше мені сказати нічого.

–  Хто залишився з вами?

Отава вирішив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина так само, як уже все знають про нього, але вимовляти синове ім'я в цьому гніздовищі смерті він не міг.

–  Сам, - сказав він, - я завжди був самотнім… Хто хоче йти на риск відкрить і нових теорій у науці, повинен бути готовим до самотності…

–  Повторюю: нас не цікавлять категорії моральні. Я питаю, хто ваші спільники?

–  Спільники? В чому?

–  У вашій роботі.

–  В якій роботі? Я ж сказав, що праця вченого вимагає…

–  Нас не цікавить ваша праця вченого… Нас цікавлять ваші спільники по підривній роботі проти райху… Тут, у Києві…

–  Здається, ви сказали, що тут не жартують?
– холодно нагадав Отава.
– Що мають означати ваші слова?

–  Означають те, що означають.
– Зондерфюрер штовхнув кілька списаних аркушів до Отави, підклав йому гостро заструганого олівця.
– Підписувати. Можу перекласти.

–  Не треба, я розумію по-німецьки, - сказав Отава, проглядаючи записи, і посунув один за другим аркуші до гестапівця. Олівця не брав до рук зовсім.

–  Тут написано, що я залишився в Києві з завданням вести підривну роботу проти німців. Це неправда. Ніхто не давав мені жодного завдання. Лишився я цілком випадково. Мав евакуюватися, але… Просто мій дивний характер спричинився… Але завдання… підривна робота… Це смішно… Я не можу підписувати таке…