Ця балаканина («та й не без моралі») трохи розважила Отаву, і він став обходити всі центральні готелі вже цілком свідомо, - спершу «Інтурист», потім «Київ», далі «Москва», «Дніпро». В «Дніпрі» йому сказали, що, здається, художники на сьомому поверсі. Тоді він поїхав ліфтом на сьомий поверх, по дорозі пробуючи вгадати, в якій колір забарвлено цей поверх, бо в «Дніпрі» кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на поверсі втішила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.

–  Ви теж до неї? Там уже повно, - не зовсім ввічливо сказала чергова.

–  Ні, я ні, - поквапливо промовив Отава.
– Я попросив би вас тільки…

–  Так.,: так, - черговій, видно, хотілося виоравити.свою нетактовність, - будь ласка…

–  Передайте їй, що її шукали і… питали…

–  То зараз і передати?

–  Ні, згодом… коли виходитиме…- А якщо тільки завтра?

–  Нічого. Однаково. Хай і завтра. Просто скажете.

–  Гаразд. Я скажу.
– Чергова дивилася тепер на професора з погано прихованою цікавістю.

–  Дякую вам, - сказав Отава, - дякую і кланяюсь… - Чергова ще більше подивувалася. Бачила багато диваків. Але щоб отак кланялися? Іноземці, щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.

Отава пішов додому. Знову Хрещатиком. Цікаво: скільки разів киянин, який мешкає в центрі, проходить за своє життя по Хрещатику? Він ще відмикав двері, коли почув у глибині квартири телефонний дзвінок. Мабуть, товариш шукав його на партійку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогодні ти мене. Так і минає життя. Взаємно, або, як колись казали наші класики, обоюдно. Він причинив за собою двері, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив. Шахісти - люди терплячі. Хай подзвонить. Отава зняв нарешті трубку, сказав:

–  То що? Є два - Є чотири?

–  Це ви мене шукали?
– спитала вона з того кінця дроту, і в Отави так затремтіло все тіло, що він мало не впустив трубки.

–  Очевидно, - сказав зміненим голосом, ніби хлопчисько, застуканий на недозволеному вчинку.

–  Слухайте,- поквапливо мовила вона зовсім-зовсім близько від нього, - я, здається, божеволію… Ви могли б? Я хочу з вами побачитись…

–  Так, - сказав він. Більше нічого не міг сказати, просто вникли всі слова, і відібрало голос. Невже, о, невже справді? Але ж це безглуздя!

–  Де?
– спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й він.

–  Ну, - він завагався, - там… коло готелю…

–  Ні, тільки не тут, - швидко заперечила вона, - я не хочу…

Він зрозумів, що вона боїться зустрінути свою братію. «Браття-населення».

–  Тоді… - Він гарячково надумував місце. Адже вона вперше в Києві.
– Навпроти готелю, там водограї… Ви, мабуть, помітили…

–  Не хочу водограїв…

Видно, вона не хотіла між людей, прагнула самотини, тиші… Але де? Де?

–  Згадав, - майже весело сказав Отава, - вийдіть з готелю і праворуч прямо й прямо… Там побачите сходи перед музеєм… Два кам'яні леви…

–  Ні, ні, тільки не музей!

–  Тоді підніміться ще вище. Там величезний будинок Ради Міністрів. Зараз вечір. Жодної людини. Камінь і камінь.

–  Ви теж, мабуть, камінний, - сказала вона.
– Гаразд. Коло каміння.

–  Я вже йду, - сказав він, лякаючись, що вона передумає.
– За двадцять хвилин буду там.

Отава прийшов перший, як і належиться чоловікові, але Таї не було чомусь. Він почекав трохи й пішов униз тротуаром, несподівано зустрів її відразу за кованою гратницею внутрішнього двору Ради Міністрів. Тая дрижала від страху, мала холодні руки, коли Борис доторкнувся до них, мовчала.

–  Все так якось вийшло, - почав він пробачливо, але вона затулила йому рота долонею, трохи відтягла Отаву ще нижче вулицею, тільки там прошепотіла:

–  Я так перелякалася!

–  Чого?

–  Темряви, колон і… каміння…

–  Один мудрагель написав про цю споруду: «Будівлі трохи шкодить надмірна монументальність і гіпертрофований ордер, позбавлений будь-якого тектонічного сенсу».

–  Перестаньте, - попросила вона.

–  Вже, - він спробував засміятися, але не вийшло. Почував себе хлопчиськом, що вперше вийшов на побачення з дівчиною.
– Ми не будемо продовжувати нашу дискусію про мистецтво?

–  Перестаньте!
– майже вигукнула вона.
– Якщо ви не… то я піду…

–  Даруйте, будь ласка, в мене справді нестерпний характер…

–  Я, мабуть, справді піду, - несподівано промовила вона, - бо все це ні до чого…

Отава не знав, що й відповісти.

–  По-моєму, ми обоє не зовсім нормальні, - врешті засміявся він.

–  Не подумайте, що я істеричка. Мені справді хочеться щось зробити… Але… 3 тим етюдом… Просто дуже кортіло виставитися саме в цьому місті…

–  Приголомшити провінцію?