Воїни жахнулися: ще ніхто і ніколи так не поводився з їхнім всемогутнім вождем. І не поводився, і не говорив йому таких слів. А до башлика його так і доторкнутися ніхто не смів – священна то річ у вождя! Знак його зверхності над усіма людьми. Ой, що то буде тепер! Вождь у гніві не знає спину. Сотнику лячно стало, нерозумна гречанка, що тебе тепер чекає! І він на мить аж очі заплющив, і його люди теж позаплющували очі, вдаючи, що вони не бачили, як нешанобливо повелася гречанка із чоловічим башликом… Але нічого не сталося. Тапур навіть не вибухнув гнівом. Він зловив на льоту башлик (сотник та його люди аж роти пороззявляли з подиву), натягнув його на голову і захоплено крикнув сотнику:

– Бачив?! От вовчиця, га?.. – і показує руку, на якій розпливається червона пляма. – Бачив? Полосонула акінаком. О, акінак вона уміє тримати в руках. Клянусь бородою Папая, такої жінки я ще не зустрічав. Щоб на мене кинутись з акінаком?.. Щоб швиргонути мій башлик… О-о!.. – Він наче був трохи аж розгубленим. – Такі жінки є, кажуть, тільки в савроматів. О, недарма я ходив до греків. Така вовчиця народить мені сина-вовка! О!..

Припавши губами до ранки, висмоктував кров, зализував рану.

– У скількох бійках бував, а своєї крові ще не бачив, – бурмотів сам до себе. – І ось… побачив. І де? У кибитці. Ха!.. От вовчиця, га? І все одно ти будеш моєю! Коли Тапур чого захоче, то хай хоч і степ репає, а по його буде!

Ольвія відкинула запону, показала акінак.

– Бачив?.. Спробуй лише поткнутися, людолове! Він любові забаг! Утіх! Я до тебе не напрошувалась, силою мене захопив, тож терпи. І не забувай, акінак у мене завжди напохваті.

– О-о-о!! – Тапур захоплено дивився на неї. – Я навіть і не думав, що ти… ти така.

– Яка це… така? – насторожено обізвалася Ольвія і поправила волосся, що вибилося у неї з-під башлика, застебнула на дерев'яні палички куртку. – Яка?..

– А така… гарна, – одним духом випалив вождь. – Я люблю таких, необ'їжджених. Бо тихі та покірні мені вже набридли. Від їхньої покірності спати хочеться, а ти кров нуртуєш мою. Ти будеш моєю, клянусь бородою Папая!

– Твоєю?! А ти спробуй, візьми! – вигукувала у відчаї Ольвія, а десь у серці крижаніло: візьме він її… Вже взяв. І не відпустить ніколи. – Думаєш, боюсь тебе, людолове? Я згодилась піти у твоє шатро. Згодилась. Як батько казав: зміцнити стосунки між греками і скіфами. Згодилась піти у твоє шатро, але любити тебе вся твоя орда мене не примусить.

– Навіщо орда? Ти й без орди мене полюбиш.

– Скіфи усі такі самовпевнені, чи тільки Тапур один такий?

А він ніби між іншим:

– А не захочеш мене любити, станеш рабинею.

І шкірив зуби, посміхався хижо.

– Я-я??! – вражено видихнула Ольвія, і лице її враз зблідло. – Ра-абинею?! – повторила вона шепотом і рвучко висмикнула з-за пояса акінак. – Ні, я вільна і скіфською рабинею ніколи не буду. Ліпше смерть!

– Ей, ей, ти що? – поспішно вигукнув Тапур. – Скажена! Ану, опусти акінак! То я так просто бовкнув. Ти будеш моєю жоною. Повелителькою всіх моїх людей.

– Тоді чому ж ти мене тримаєш, як полонянку, в кибитці?

– Тому, що місце чоловіка у сідлі, а місце жінки у кибитці. Так у нас заведено, і в кибитках завжди їздять скіфські жінки.

– Але ж я не скіф'янка. – Ольвія відв'язала од задка кибитки повід і скочила в сідло саурана. – Я не скіф'янка! – крикнула вона і погнала коня у степ. Сотня охорони повернула було за нею коней, але Тапур помахом руки спинив вершників, коротко кинувши:

– Сам!

Вихопившись на узвишшя, сауран розкотисто заіржав, радіючи молодій своїй силі, і застиг на скаку як укопаний. Гризучи бронзові позеленілі вудила, він нетерпляче косував на вершника карим вологим оком, у якому плив вранішній степ… Десь іржали коні. Сауран бив копитом і поривався вперед.

– Почекай-но, – спинила його Ольвія, – мені спішити нікуди, не додому їду…

Закидаючи голову, сауран ловив чутливими ніздрями бентежний вітер рідних степів, у яких він народився і виріс, збуджено тремтів, б'ючи копитом. Там, за обрієм, водив він на соковитих травах косяк молодих лошиць. І сауран поривався до них, бо там, за обрієм, клично іржали скіфські коні, і гупотіла земля під незліченними табунами, під прудкими ногами степових коней.

Сауран поривався, та Ольвія стримувала його. Перебираючи в руках повіддя, прикрашене золотими бляшками, вона все оглядалась і оглядалась назад, де за кряжами, далеко-далеко звідси, залишився її край… Була вона зодягнена в коротку куртку без комірця, вишиту на грудях візерунком із квіток, вузькі шкіряні штани, що звужувалися донизу, взута у м'які сап'янці, халяви яких були трохи зібрані й перев'язані малиновими стрічками із золотими китицями. М'яке волосся хвилями спадало на округлі плечі з-під гостроверхого башлика.