Чумацький шлях

У новому історичному романі автор відображає цікаве й своєрідне явище в історії українського народу — чумацтво. Головний герой твору — Івась Бондар залишає в Лубнах кохану дівчину Катрю і разом зі своїм хазяїном Хуржиком та чумацькою валкою їде в Крим по сіль. Ніколи не гадалося йому, навіть не снилося, через які незвичайні смертельно небезпечні пригоди доведеться пройти. Тут і зустріч з Потьомкіним та Катериною Другою, і татарський полон, і втеча з нього, вступ до війська чорноморських козаків, участь у складі цього війська у війні 1786-1791 рр. проти Туреччини...

Не менш драматичні пригоди чекають і на Катрю, котра залишилася вдома, але наражається на ще більшу небезпеку, ніж її коханий на війні.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Івась Бондар, наймит багатого лубенського чумака Семена Хуржика, у неділю вранці напував хазяйських коней. Довгим журавлем раз по раз витягав з обмерзлого колодязя чимале дерев’яне цеберце і перевертав його в такий же довгий обмерзлий жолоб, обабіч якого товпилися коні, що жадібно цмулили крізь зуби холодну воду. Над колодязем у червонястому промінні ранкового сонця, що сходило з-за Сули, стовпом здіймалася рожева пара.

На душі в Івася було легко, радісно, як це буває у двадцять юнацьких літ, коли в усьому тілі буяє дужа, нестримна сила. А силою природа-матінка хлопця не обділила. Він був ставний і жвавий, як вигуляний на весняних травах лошак-одноліток. Незважаючи на лютий мороз, витерта свита на ньому була розстебнута, стара облізла шапка-бирка збилася набакир, і з-під неї весело вистрибнув на волю буйний кучер. На обличчі цвіли малинові рум'янці, очі дивилися на світ широко, по-доброму, ніби весь цей білий світ належав йому. З-під свити, що шилася явно не по його плечах, випиналися тугі м’язи, а руки, здається, ніколи не потребували рукавиць, — ось і тепер його долоні були такі гарячі, що коли він брався ними за обледенілий журавель, то лід під ними миттю танув і в цеберце капали паруючі краплини води.

Він тягав би журавля й далі, та раптом протяжно скрипнула хвіртка — і на подвір’я боязко вступила жіноча постать, геть вкрита рясним інеєм. Гримкочучи кованим ланцюгом, їй назустріч кинувся від приметеної снігом будки здоровенний пес-вовкодав.

— Ой, лишенько!— почувся переляканий дівочий зойк.

— Не бійся! Він не дістане!,— гукнув Івась і, поставивши цеберце на цямрину, поспішив до воріт, на ходу кинувши: — Геть у будку, Бровко! Ну!

Собака перестав гавкати, але до будки не пішов, а й далі шкірив зуби і тихо гарчав.

Незнайомка зіщулилась, знітилася. Майже все її обличчя було затушковане від морозу грубою вовняною хусткою. Тільки очі блищали крізь вузьку щілину.

“Жебрачка? Чи що?” — подумав Івась, а вголос спитав:

— Кого тобі, дівонько?

— Мені б хазяїна або хазяйку... Кажуть, Хуржикам наймичка потрібна, —тихо промовив несміливий голос.

— Ось воно що! — протягнув спроквола Івась. — Виходить, просишся у найми? Справді, наша господиня захворіла, і їй потрібна ще одна наймичка, бо тітка Параска не справляється... А ти вже служила у кого-небудь? Чи знаєш, який це гіркий хліб?

— Ні.

— А чого ж тоді йдеш?

Дівчина потупилася, схлипнула.

— Знаю, що гіркий, та коли немає ніякого...

Івасеві стало жалко її.

— Сирота?

— Напівсирота... Батько помер кілька літ тому.

— Кріпачка?

— Ні, Бог милував... Козачка я... Та від того не легше, коли нічого їсти і в хаті нічим протопити...

— Чого ж це ви так зубожіли?

— Довго розповідати... Поки батько був живий, то мав козацький наділ землі, а як помер, так і пішло,— полковник відібрав його нібито для полкових потреб. А коли полк розпустили, то приписав до свого маєтку... Ось так і зосталися ми з матір’ю лише з хатою та городом. Буряки садили на ньому, капусту, квасолю, а на рівному — трохи житечка, чи пшенички сіяли. На поденщину ходили — так і жили... А минулого літа, сам знаєш, спека, недорід, а потім ще й град витовк...

— Звідки ж сама?

— З Мацьківець.

— Як же тебе звати?

— Катрею... Катериною... А тебе?

— Івасем... Тобто — Іваном.

— Івась — гарне ім’я.

— Гарне... Та коли від господарів на кожному кроці тільки й чуєш — Івась та Івась: Івасю — те, Івасю — се, Івасю — туди, Івасю —сюди, —то й це гарне ім’я стане тобі немиле...

— То ти теж наймит?

— Та вже ж не хазяйський син,— і Івась насмішкувато повів оком на свою витерту свитину та на зачовгані чоботи.

— А я думала...

Катря не сказала, що вона думала, та Івась і без того зрозумів і весело зареготав:

— Ходімо — покажу свої хороми! — і повернув до конюшні.

— А як же хазяїни? Я ж хотіла з ними поговорити...

— Хазяїн із сином Василем пішов до заутрені, — сьогодні ж неділя. Повернеться — тоді й поговориш... А господиня лежить — слабує...

Івась загнав до стійла коней і відчинив сірі, з нечищених дощок дверцята до комірчини в кутку конюшні.

— Ось тут я мешкаю... Заходь — погрієшся!

Катря зайшла, роззирнулася довкола.

Це була невеличка, вимазана білою глиною комірчина. В кутку, біля малесенького віконечка, — лежанка, в якій палахкотіли сухі дубові сучки, поряд з нею — піл, на якому замість постелі лежала прикрита рядюгою та старим кожухом житня солома, під протилежною стіною — незграбний, нічим не засланий стіл на перехрещених ніжках, а на ньому — чималий окраєць хліба, кілька цибулин та сіль у дерев’яній солянці.

— Роздягайся — грійся, — сказав Івась, а потім, помітивши, що дівчина кинула голодний погляд на хліб, додав: — І пригощайся! Хліб, сіль та цибуля є — ото і все моє багатство... Їж, а я ще попораю волів.