— Гадаю, вони разом, — сказав Віл.

— Мабуть, так.

Хлопець раптом підвівся і затулив очі від сонця.

— Поглянь туди, — стривожено промовив він.

Ліра подивилася в той бік, куди він їй показував, і побачила вдалині якесь маячіння, зовсім не схоже на мерехтіння повітря від спеки.

— Тварини? — невпевнено спитала вона.

— Прислухайся, — порадив Віл, приклавши долоні до вух. Тепер і Ліра чула низький безперервний гуркіт, трохи схожий на грім, що долітає дуже здалека.

— Вони зникли, — зауважив Віл.

Крихітні цяточки, що рухалися, дійсно щезли, але гуркотіння тривало ще декілька секунд, поступово стихаючи. І Віл, і Ліра усе ще дивилися в той бік, і невдовзі далекі фігурки знову почали переміщуватися, а потім до дітей долетів і звук.

— Мабуть, вони були за пагорбом чи скелею, — сказав Хлопець. — Вони наближаються?

— Навіть не знаю… Так, дивись, вони повернули й насуваються на нас!

— Що ж, коли ми повинні будемо битися з ними, я хотів би спершу попити, — промовив Віл та, взявши рюкзака, пішов до струмка, де напився та умився. З обрубків його пальців витекло чимало крові, крім того, він почувався брудним, і найбільше за все на світі йому хотілося вимитися під гарячим душем із великою кількістю мила й переодягтися в усе чисте.

Ліра весь цей час не зводила очей з… із прибульців — вони здавалися якимись дивними.

— Віле, — зрештою вигукнула вона, — вони ідуть на колесах.

Але в її голосі відчувався сумнів. Хлопець повернувся на пригір і прикрив очі. Із такої відстані вже можна було роздивитися окремих істот у групі, чи то стаді або банді — їх було трохи більше десятка, і рухалися вони, як уже сказала Ліра, на колесах. Вони були схожі на помісь антилоп і мотоциклів, однак навіть цим їхня незвичайність не обмежувалася: у них були хоботи, схожі на слонячі.

І вони цілеспрямовано їхали до Віла з Лірою. Віл дістав ніж, але дівчинка, що сиділа на траві в нього за спиною, вже повертала ручки алетіометра.

Відповідь надійшла дуже швидко — створіння все ще перебували за декілька сотень метрів від їхнього пагорба. Стрілка прудко забігала туди-сюди по циферблату, а Ліра уважно за нею стежила: останні декілька разів розплутувати клубки значень було для неї вельми складно, до того ж після вчорашнього вона й досі відчувала якусь негнучкість власного розуму. Замість того, щоб, як зазвичай, подібно до птаха літати від однієї точки опори (тобто певного значення) до іншої, вона декілька разів перевіряла свої здогади, проте значення були такими самими чіткими, як раніше, і невдовзі дівчинка зрозуміла повний зміст відповіді.

— Все гаразд, вони друзі, — промовила дівчинка. — І вони шукають нас, знаючи, що ми маємо бути десь тут… І ще одне, я не зовсім це розумію, але, здається, йдеться про доктора Мелоун…

Вона вимовила це ім'я швидше для самої себе — настільки важко їй було повірити, що доктор Мелоун може бути в цьому світі. Проте алетіометр однозначно вказував на неї, хоча, певна річ, і не називав її імені. Ліра поклала прилад у рюкзак і стала за спиною Віла.

— Гадаю, ми можемо спуститися їм назустріч, — сказала вона. — Вони нам не зашкодять.

Тим часом більшість істот зупинилися віддалік і чекали, а їхній ватажок проїхав трохи далі, підвівши при цьому хобот. Діти нарешті побачили чітко, як ці створіння рухаються: вони відштовхувалися від землі боковими ногами й котили вперед, як на самокаті. Деякі з них підійшли до озерця, щоб попити, інші чогось чекали, однак вони аж ніяк не були схожі на стадо баранів, що дивляться на нові ворота: в їхніх очах світилися розуміння й воля, і вони, без сумніву, були розумними.

Віл і Ліра спустилися схилом пагорбка та наблизилися до істот на таку відстань, із якої можна було вільно вести бесіду. Попри все те, що сказала хлопцеві Ліра, він тримав руку на ножі.

— Я не знаю, чи ви мене розумієте, — обережно сказала Ліра, — але знаю, що ви дружелюбні. Гадаю, нам слід…

Ватажок смикнув хоботом і вимовив:

— їдьмо до Мері. Ви ідете, ми веземо. Їдьмо до Мері.

— А! — тільки й мовила Ліра та з посмішкою повернулася до Віла.

На двох із створінь були стремена та вуздечка зі сплетеного шнура. Сідел не було, але ромбоподібні спини й без того виявилися досить зручними. Лірі вже доводилося їздити на ведмеді, а Вілові — на мотоциклі, проте ніхто з них ніколи не сідав на коня, котрий бодай трохи скидався на цих істот. Щоправда, людина, що іде на коні, звичайно, сама вирішує, що вона робитиме та куди їхатиме, а діти швидко з'ясували, що в їхньому випадку це не так: повіддя та стремена були надані їм лише для того, щоб триматися за щось і підтримувати рівновагу, усі рішення істоти ухвалювали самостійно.

— Куди ми… — почав було Віл, але змушений був зупинитися та вп'ястися руками в повіддя — його «кінь» зрушив із місця.

Загін розвернувся та вирушив униз пологим схилом, повільно рухаючись по траві. Дітей добряче трусило, проте подорож важко було назвати незручною, тому що в істот не було хребта: Ліра й Віл почувалися так, ніби вони сидять у кріслі з гарними амортизаторами.

Незабаром вони наблизилися до речі, котру їм не вдалося як слід роздивитися з пагорба: однієї зі смуг чорної чи темно-коричневої землі. І те, що вони побачили посеред степу мережу доріг із гладкого каменю, здивувало їх анітрохи не менше, ніж Мері за декілька днів до того.